Олександр Кот: Здається, ми все-таки догралися?

Новини стають все тривожнішими. Здається, ми усе-таки догралися. Догралися, з посмішками спостерігаючи за працею українських вояків на генеральських дачах, складаючи анекдоти про реальний стан армії. Коли хіхікали, дивлячись інтерв’ю підпухлого від великого інтелекту одного з міністрів оборони, який запам’ятався в історії військових навчань тим, що примудрився точно вражати рідні домівки та літаки цивільних авіаліній. Коли бачили, як два десятиліття гнила система намагається імітувати присутність в країні системи безпеки для громадян і звично мовчали. А нас же банально обдурювали, показуючи паради, зустрічі, звіти та круглі столи.

За двадцять років безперервних реформ та чергових покращень роздерибанили землю, здали на металолом промисловість, украли майбутнє у молоді. Зі складових елементів хоча б якоїсь радянської культурної політики зробили один загальноукраїнський інститут культури, точніше, ансамбль пісні та танцю Першого національного телеканалу імені героя України Поплавського з філіями по всій державі. Покращили екологію настільки, що боїшся зробити аналіз води із простої сільської криниці.

А тепер про сучасне, яке можна змінити: багато майданівців, котрі надихавшись чорної кіптяви у ті критичні дні, зараз отримали проблеми із легенями та бронхами. І досить серйозні! Мені стало відомо, що тільки частина з них лікувалась за кордоном, а частина навіть не пройшла курс елементарної реабілітації. Суспільство просто не знає про цю проблему. Незручна для багатьох тема. Бо доведеться почути і гірку правду від цих молодих пацанів, які чомусь не бачили тих тридцяти хвалених сотень з відмінною розвідкою та налагодженою системою зв’язку, з чітко виробленою тактикою протидії спецслужбам.

Бо її НЕ БУЛО.

Було так, як завжди було у нашій історії. Простий «Іван» своїм тілом та димом закрив країну. (Тепер відхаркує канцерогенні речовини із легень). А хитрий «Петро» який «там» був чи не був, але тепер вбрався у захисну форму, зібрав біля себе хлопців із навколишніх сіл та ходить по кабінетах (причому не у Горловці, а на тихій Буковині), вимагаючи «революційної законності» і особливо наполягаючи на своїй безпосередній участі на «колчаковских фронтах»… Я не хотів писати такі категоричні висновки, розуміючи що більша частина самооборонівців та учасників Майдану має моральне право запитати у влади про ВСЕ. Але спостерігаю за «результатами» цих місцевих зрушень і ніяк не побачу практичних втілень. Крім, звичайно, заміни господарів крісел з «ваших на наші». І поки що – усе. Ну, звичайно ще містечкових воєн за право першого слова на сторінках газетних видань. Воно нібито небагато пройшло часу для змін. Але так хочеться хоча б чомусь щиро порадіти!

БукІнфо (с)