Сергій Грабовський: "Підсумки року: країна проти держави"

Журналісти та соціологи традиційно наприкінці кожного року просять експертів підбити підсумки, виокремити головні події, назвати найголовніші успіхи та поразки України у внутрішній та зовнішній політиці. Одні запитують – інші відповідають, і всі задоволені. Але цього року на запитання такого штибу просто-таки неможливо відповісти – в силу того, що в поняття «Україна» різними людьми вкладаються надто різні змісти, а відтак і з поразками та успіхами виходить якась фантасмагорична плутанина.

Отож мухи – окремо, котлети – окремо. Справа в тім, що у таких запитаннях не розділені Україна – країна та Україна – держава. За нормальної ситуації держава є свого роду надбудовою над країною, яка служить їй, захищає її та представляє її інтереси в міждержавних відносинах та міжнародних органах. В Україні ж останнім часом, а надто з листопада місяця, країна та держава (принаймні, як сукупність інституцій та структур влади) розділилися. Це зараз – наочний факт, який багато хто буквально відчув на собі. Відтак успіх держави далеко не завжди є успіхом країни – і навпаки.

Скажете, це неможливо? Але ж подивіться-но: у внутрішній політиці маємо успіх держави – бо вдалося зберегти державні інститути у незмінності; це саме водночас є поразкою країни – бо не вдалося змінити державні інститути, створити оту саму сакраментальну «нову систему». Аналогічним чином у зовнішній політиці успіхом держави є Московські угоди, які дозволяють відтермінувати загальний колапс політико-економічної системи; те саме є беззаперечною поразкою країни, якій не вдалося перешкодити підписанню Московських угод, що «заморожують» можливості прогресивного розвитку України та роблять неясними її стратегічні перспективи.

І навпаки: у внутрішній політиці 2013 року головною поразкою держави стало те, що їй не вдалося придушити масові протести, залякати людей, розігнати Майдан чи скликати переконливий хоча би для самих учасників «антимайдан»; успіхом же країни стало те, що українцям вдалося зберегти дух вольності, об’єднати мільйони людей по країні певними ідеями та ідеалами, протистояти брутальній силі владного режиму. У зовнішній же політиці головна поразка держави – те, що відмова від підписання угоди про Асоціацію з ЄС та «аргументація» цього виставили лідерів режиму клоунами в очах світу; беззаперечним успіхом країни стало те, що весь світ побачив: владний режим й Україна – це різні, а часом і несумісні феномени.

Чи нормальна така ситуація, такий гострий конфлікт країни та держави? Ні. Проте він наразі є фактом, що його слід усвідомити. І чим швидше Україна-країна поставить собі на службу Україну-державу та модифікує її відповідно до сучасних цивілізаційних здобутків та загальнонаціональних інтересів, тим у стратегічному плані краще для обох. І передусім краще для тих «маленьких українців», які насправді зовсім не є маленькими, бо з них складається нація.