5 червня виповнюється 100 років з дня народження славетного композитора з Буковини, автора безсмертної “Марічки” Степана Сабадаша (ВІДЕО)

КОРИФЕЇ /


У кожного народу є постаті, яким Бог, окрім величезного таланту, дає ще й особливе сконцентроване відчуття рідної землі у звуках. Степан Сабадаш був тим композитором, на якому спинилася ця ласка Божа. Його пісні – це ціла епоха відродження і розквіту української ліричної пісні. Мелодії Сабадаша стали супутниками життя цілих поколінь. Його пісні «Марічка», «Очі волошкові», «Пісня з полонини», «Осінь» не піддаються фізичному старінню. Люди співають їх, забуваючи авторів, називаючи народними. Це і є найкращий спомин про митців, які простелили свою композиторську долю квітучим рушником незабутніх мелодій.

 

«Я народився у той час, коли Буковина була під румунами, – пригадував Степан Олексійович. – Тож, весь музичний світ, який мене оточував, був наповнений наспівами і традиціями цього народу. Повірте, румунські пісні такі ж чудові і мелодійні, як і українські, а любов до скрипки у румунів - особлива. З неї, до речі, у мене все і почалося…».

 

У рідному селі Степана Сабадаша Ванчиківці, у Новоселицькому районі, часто бували музики з інших сіл, тому звук скрипки настільки полонив малого Степана, що той, дізнавшись, що скрипку роблять з горіха, зрубав єдине на батьківському подвір’ї горіхове дерево для своєї мрії, а струни для смичка насіпав з гриви коня. Кажуть, учитель знаходиться тоді, коли учень готовий, – то ж, панотець Іон Кіріяк став першим наставником хлопчини. Степан вчився грати до самозабуття, в маленькій хатчині важко було заховатися від такого затятого музики і мама просила: «Іди грати де хочеш, лиш не у хаті». Першу славу і гроші Степан заробляв на хрестинах та вечорницях по сусідніх селах. Згодом малий музикант захопився грою на трубі, але звук труби був вищим за родинне терпіння, тому слухачами юного віртуоза стали корови на толоці.

 

«У 18 років я почав опановувати ще й акордеон, і невдовзі став кращим акордеоністом не тільки Буковини, а й Румунії. Акордеон припав до душі музичній публіці по всій Буковині і невдовзі я грав не тільки на приватних весіллях, а й у великих ресторанах. Акордеон став моєю новою любов’ю, цей інструмент справді дивовижний, на ньому можна було вигравати такі пасажі, як на жодному іншому. Це був наймодніший музичний інструмент довоєнного часу! Місцеві багачі у ті роки не цуралися народної музики, тому румунські вельможі стали запрошувати мене на забави у палаци, особливо часто запрошував до себе італієць Верона. Він мав великі володіння на Герцаївщині, а серед лісу – великий маєток! Згодом, перед війною, на запрошення румунського короля я виступав по бухарестському радіо та отримав пропозицію переїхати до Бухареста. Мене запрошувала королева Марія, але я відмовився. Румунська музика чудова, але політика «Великої Румунії» мене лякала», - писав у автобіографії Степан Олексійович.

 

У 1940 р., з приходом радянської влади на Буковину, Степан Сабадаш починає навчання у Чернівецькому музучилищі по класу акордеона. Упродовж 1941-1944 рр. він живе у Чернівцях та навчається у Чернівецькій консерваторії. Багато друзів та одноліток С. Сабадаша забрали на фронт, одні повернулися додому інвалідами, інші залишилися лежати у чужій землі. Від війни і фронту майбутнього композитора врятувала музика, до лав Радянської армії Сабадаша призвали вже після закінчення війни, де він створив ансамбль з мобілізованих військовослужбовців при Чернівецькому облвійськоматі. Але Сабадаш рухався вперед, шукав нові можливості для реалізації власних проектів створив свінговий оркестр при Чернівецькому Будинку офіцерів. Там його колектив виконував модні на той час фокстроти, чарльстони – те, що було наймодніше у Європі. Потрапити «на танці» до Сабадаша було великою удачею. Недарма Чернівці називали «краєм неляканих музикантів», адже вони грали все, що їм хотілося і навіть не уявляли, що можуть прийти часи музичної цензури. Музичне середовище Чернівців після війни було настільки колоритним та сміливим, що поява цілої плеяди музичних зірок у 50-70-х рр. стала цілком закономірною.

 

 

Кипуча енергія та неабиякий організаторський хист вели Степана до реалізації нових творчих задумів. «Знаєте, - пригадував Сабадаш, - скільки себе памятаю, мені завжди було мало музики. У повоєнний час люди жили бідно, а пісня звеселяє, забуваються негаразди. Буковина здавна славилася хоровими колективами, до війни вони були у кожному гоноровому селі, тому у 1949 р. я організував свій перший хор при Чернівецькій каблучно-колодочній фабриці, згодом у Чернівецькому держуніверситеті, 1-ій трикотажній фабриці. Хор трикотажної фабрики став найуспішнішим у місті, а коли він здобув перше місце у республіканському конкурсі мені запропонували створити Міську хорову капелу при Палаці культури текстильників. Уявляєте, мої хори нараховували до 400 учасників, а кульмінацією став зведений хор з трьох тисяч учасників, який виступав на стадіоні у Чернівцях».

 

Історія Сабадашевих хорів стала щасливою історією життя і його учасників. «Не легко йому було з нами, - пригадувала учасниця хору Н.І.Височина. – Адже у нас не було музичної освіти. У хорі співали, здебільшого, швачки, в’язальниці, майстри, лаборанти, фарбувальники, закрійникии, Ми вчили наші партії у перервах між змінами. Це було після війни, тому ми багато співали про війну, адже у кожній родині хтось загинув…Єдиним нашим суперником по Україні був хор Г.Верьовки».

 

Степан Сабадаш працював невтомно, крім організаторських талантів він розкриває ще один – композиторський. Першу пісню, написану в 1951 р. він присвятив трикотажникам, другу - передовикам сільського господарства. Третьою піснею молодого композитора стала пісня-пісень, пісня-молитва, перший міський повоєнний романс, перша лірична пісня, яка з Буковини зазвувчала на увесь світ - «Марічка»! Багато хто і досі не може розгадати таємниці появи цієї пісні та її шаленого успіху. Сабадаш жив у Чернівцях, спілкувався з інтелігенцією міста, тому у його піснях з’явилися нові музичні акценти, зміщені у бік міської музики. Осучаснивши народну пісню, додавши особливих ритмів та багатоголосся Сабадаш зумів створити геніальний твір, якому судилося щасливе довголіття. Пісня «Марічка» відкрила світові Україну, а разом з нею - чарівну та незвідану, далеку і близьку, водночас, - Буковину. Співпраця з автором слів буковинцем Михайлом Ткачем стала знаковою, вона засвідчила талант обох майстрів.

 

 

Пісня «Марічка» стане знаковою для Буковини ще й тому, що у 1960 р. при Палаці культури текстильників Степан Сабадаш створив перший естрадний ансамбль «Марічка». Лариса Бєлова, одна з перших учасниць цього колективу, почала співати у колективі ще школяркою, але той успіх ансамблю пам’ятає досі, адже його запорукою була титанічна праця композитора: «Степан Олесійович дуже тонко відчував музичні смаки і нові віяння у музиці. Маючи багатонаціональну музичну базу він вдало знаходив нові форми подачі пісні, першим використовув 4-голосся, тонко відчував музичні потреби часу і міг втілювати сміливі музичні експерименти. Він був унікальним самобутнім майстром, який міг народитися тільки на цій землі».

 

Здавалося кипуча енергія Степана Олексійовича і далі буде збагачувати рідний край щедрими пригоршнями свого таланту, але у 1966 р. він прийняв сміливе рішення про переїзд до Києва. Почався новий етап у його біографії, про який він не шкодував, але подумки завжди залишався з Буковиною. Він все порівняював з Буковиною: і яблука найкращі на Буковині, і земля, і повітря… Але це вже буде нова Київська історія, в якій Сабадаш керуватиме музично-інструментальним ансамблем Жовтневого палацу, підтримуватиме молоді таланти, співпрацюватиме з кращими виконавцями та поетами. На цьому 40-літньому київському етапі С.О.Сабадаш отримав свої найвищі нагороди: звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР та Народного артиста України.

 

Минав час, з кожним роком Степан Сабадаш втрачав слух все більше і більше… У розмові з друзями та журналістами часто жартував: «Тепер я, немов Бетховен». Глухота – професійна хвороба багатьох музикантів, а керівників музичних колективів особливо. Але Степан Олексійович продовжував мріяти: про великий концерт, про звук трембіти, про повний зал шанувальників. Його остання пісня так і називалася – «Чекання»…

  

Степана Олексійовича Сабадаша не стало 25 серпня 2006 р. Він похований у Києві на Байковому цвинтарі, але у Чернівцях на міській Ратуші щодня опівдні за будь-якої погоди сурмач сповіщає увесь світ на чотири боки: «Чуєш, чи не чуєш, чарівна Марічко? Я до твого серця кладку прокладу!»...
 
 


Степан Олексійович Сабадаш (5.06.1920 р., с. Ванчиківці, Новоселицького району, Чернівецької області – 25.08.2006 р., Київ) – видатний український композитор, диригент та хормейстер. Заслужений діяч мистецтв УРСР, Народний артист України, автор популярних пісень, хорових творів, обробок для естрадних оркестрів та хорів.

Ірина ЯВОРСЬКА, кандидатка історичних наук,
лауреат літературно-мистецької премії ім. Степана Сабадаша

Спеціально для БукІнфо (с) 

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації