Про політичні мотиви в телепередачі для дітей…

І ЦЕ БУЛО... /  Перебираючи власний фотоархів, я натрапив, на тепер уже унікальні фото — моменти зйомок передачі Чернівецького телебачення "Срібний дзвіночок" майже три десятки літ тому... Тоді я працював диктором обласного радіо. Якось редактор програми Людмила Єгорова запропонувала мені виконати роль ведучого "Дідуся-гуцула". В драмтеатрі підібрали перуку, вуса. Образ вийшов з національним "прозахідним" колоритом. Обставина була суттєвою, адже передача транслювалась на загальнодержавний екран. Східняки, до речі, в особі екзотичного ведучого вбачали щось, на їх погляд, по-радянськи нестандартне, а ще простіше, - "бандерівське".

Обпікшись на комунізмі, ми сповна віддались політиці, у якій мали б реалізувати себе у новій державі, дарованій Богом. Насправді ж, ми потрапили у сферу, де людські чесноти підміняються інтересами, де будь-які засоби годяться для досягнення мети, де окрім доцільності як такої існує ще й доцільність політична , де людські почуття мають бути часткою політтехнологій. Ми, українці, трохи хитрі й лукаві по природі, здатні сприймати світ більше емоціями, аніж розумом, прагнучи бути почутими, опинились в заручниках механізмів творення електорату «з правом голосу». Тому іноді з’являється бажання потрапити в обставини, у яких про любов не кричать, совістю живуть, а патріотизм проявляється в тому, що хтось мовчки піднімає з тротуару кинутий кимось папірець і опускає його в урну для сміття, або ж, не галасуючи про приналежність до історичної нації, з природною простотою в буденних справах передає цю приналежність дітям, аби вони пам’ятали своє коріння.

Перебираючи власний фотоархів, я натрапив, на тепер уже унікальні фото — моменти зйомок передачі Чернівецького телебачення "Срібний дзвіночок" майже три десятки літ тому...

Тоді я працював диктором обласного радіо. Якось редактор програми Людмила Єгорова запропонувала мені виконати роль ведучого "Дідуся-гуцула". В драмтеатрі підібрали перуку, вуса. Образ вийшов з національним "прозахідним" колоритом. Обставина була суттєвою, адже передача транслювалась на загальнодержавний екран. Східняки, до речі, в особі екзотичного ведучого вбачали щось, на їх погляд, по-радянськи нестандартне, а ще простіше, - "бандерівське". Про це не раз доводилось чути від колєґ з інших областей України, з якими зустрічався на семінарах.

Буковинський телевізійний "ексклюзив" швидко завоював популярність на україно-радянському телебаченні. Принаймні, з усіх кінців держави ми почали отримувати велику кількість листів українською, російською мовами, зворушливі дитячі малюнки з абсолютною довірою до «Дідуся-гуцула». Листів було так багато, що іноді пошта ставала темою окремих передач.

Мені подобалось спілкуватись з дітьми - аудиторією, яка не терпить фальші і з якою потрібно було працювати як і з дорослими, тільки краще. Сюжети не рідко творились під час самого запису, в атмосфері творчого пошуку попри те, що телемонтаж тоді був складним і часто доводилось від сцени до сцени "клеїтись по-живому", застигаючи разом з дітьми у тих чи інших позах.

Йшлось про загальнолюдські цінності, віру в добро, справедливість. Серед інших програму створювали відомі режисери Василь Стріхович, Василь Селезінка. Практично, кожен вихід "Срібного дзвіночка", а згодом "Чарівного горнятка", відзначався київськими рецензентами. Одного разу столиця порекомендувала "зняти з діда капелюха", що я й зробив, поклавши крисаню на стіл, як атрибут буковинства, який повинен грати на екрані свою роль.

Передача була глибоко патріотичною в умовах системи, яка не допускала політичного плюралізму, а поняття "бандерівщина" трактувала як фашизм. З участю «Дідуся-гуцула» вона виходила в ефір впродовж двох років, поки її ведучого у 1983 році, як офіцера запасу, не призвали на дійсну військову службу в лави Радянської армії.

Прощатись з передачею мені довелось у штабі командування на Яворівському полігоні Прикарпатського Західного округу, де ми, офіцери-призивники, чекали розподілу. Була шістнадцята година — час, коли транслювався "Срібний дзвіночок". В приймальній ґенерала працював телевізор. Якраз ішов запис останньої передачі з участю «Дідуся-гуцула». Хтось з колєґ-призивників впізнав мене на екрані і сказав, що ведучий схожий на "бандерівця", не вистачає йому лише "автомата в руки". Всі засміялися, зауваживши, що якраз тут зброю діду й дадуть…

І, раптом, з кабінету вийшов командуючий. Спитав, у чому причина такого веселого настрою. "Смотрітє, товаріщ генерал, ето лєйтєнант Томків"... – звернув увагу генерала автор образного порівняння, тицьнувши пальцем в телевізор. Генерал кілька разів перевів очі на мене і на «Дідуся-гуцула» на екрані, а потім голосно скомандував: "Побріть, помить, і поставіть в строй!.."
До "оксамитової революції" — здобуття Україною незалежності — залишалось тоді неповних сім років...

P.S. Можливо, хтось з учасників «Срібного дзвіночка» пізнає себе на фото. «Дідусь-гуцул» радий був би почути про те, як склалась їхня доля.

Анатолій ТОМКІВ, журналіст.
Спеціально для БукІнфо (с)


На фото — епізоди «Срібного дзвіночка» з Анатолієм Томківим у ролі дідуся-гуцула.

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації