ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Георгія Манчуленка

Народний депутат Україн II, III, IV скликань. Офіцер повітряно - десантних військ в запасі. Заступник начальника експедиції "Україна - Північний полюс - 2000".
25-03-2015 19:55

Про проблеми української розвідки

Немає нічого, в чому не можна
                було би користуватися шпигунами.
Вони – скарб для володаря.
Сунь Цзи
   Розвідка (розвідувальне співтовариство – при наявності кількох розвідувальних органів, як це є в Україні, де діють три такі органи) – один із найважливіших компонентів забезпечення національної безпеки будь-якої країни світу (країни у повноцінному розумінні цього слова) і Україна тут не є винятком. Від того, як діє розвідка, залежить життєдіяльність всього державного механізму та нерідко існування держави як такої. Від того, яким чином здійснюється управління (керівництво) розвідкою залежить ефективність її діяльності (звісно, що висока ефективність неможлива також без належного кадрового наповнення розвідки, про яке йдеться, зокрема, у моїй статті «Розвідники і Буковина»), особливо в кризові періоди. Якщо мають місце внутрішні суперечності в управлінні розвідкою, то вони створюють додаткові загрози національній безпеці тієї чи іншої країни через неефективне використання розвідувальних органів, а звідси – і неналежне інформування державних керівників.
   Тому треба детально розібратися з тим, як функціонує українська розвідка (розвідувальне співтовариство) відповідно до діючого законодавства України.
   Згідно ст. 7 Закону України «Про розвідувальні органи України» «загальне керівництво розвідувальними органами України відповідно до Конституції України та цього Закону здійснює Президент України.
   Керівники центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ – скорочення моє), до складу яких входять розвідувальні органи (Міноборони (МО) і Держприкордонслужба (ДПС) – примітка моя), здійснюють керівництво ними в межах повноважень, визначених законом і положеннями про відповідні розвідувальні органи, затвердженими Президентом України, та створюють необхідні умови для їх функціонування.
   Безпосереднє керівництво розвідувальними органами України здійснюють їх керівники, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням керівників відповідних ЦОВВ. Голову Служби зовнішньої розвідки (СЗР – скорочення моє) України призначає Президент України».
   Відповідно до діючої Конституції України (недосконалої, зразка 2004 року) щодо розвідки ДПС (прикордонна розвідка) існують певні суперечності (в Конституції України 1996 року їх не було, бо згідно неї Україна була президентською республікою), котрі відсутні в інших розвідувальних органах (про спосіб призначення Голови СЗР (політична розвідка) я вже вказав, а начальника Головного управління розвідки (ГУР) МО (воєнна розвідка) Президент України призначає за поданням Міністра оборони, кандидатуру якого сам вносить Парламенту для призначення на посаду (п. 10 ст. 106 Конституції України), тобто Міністр є його креатурою).
   Згідно ч. 2 ст. 8 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» Голову ДПС, як керівника правоохоронного органу спеціального призначення (ст. 6 цього Закону) і, одночасно, військового формування (п. 17 ст. 106 Конституції України, ст. 14 цього Закону), призначає на посаду Президент України за поданням Премєр-міністра України. Водночас з цим, Голову ДПС, як керівника ЦОВВ, призначає на посаду Кабінет Міністрів України (КМУ) за поданням Прем’єр-міністра України (п. 9-2 ст. 116 Конституції України, ч. 7 ст. 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
   Для довідки: статус правоохоронного органу спеціального призначення, крім ДПС, також мають СБУ (ст. 1 Закону України «Про Службу безпеки України»; Голова СБУ призначається та звільняється Верховною Радою України за відповідним поданням Президента України згідно п. 14 ст. 106 Конституції України) і Управляння державної охорони (ст. 11 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»; Начальник УДО призначається і звільняється Президентом України).
   Як бачимо, є певна колізія: ДПС та її Голова підконтрольні-підпорядковані КМУ на чолі з Прем’єр-міністром України, одночасно Голова ДПС (разом з ДПС) є підконтрольним-підпорядкованим Президенту України і вносить йому на призначення кандидатуру керівника розвідувального органу ДПС, який теж підпорядковується Президенту України.
   Що ж варто було би зробити?
   Як варіант, створити Комітет з питань розвідки при Президентові України: створено Об’єднаний комітет з питань розвідувальної діяльності при Президентові України (далі - Комітет) Указом Президента України №42/2015 від 30 січня 2015 року, тобто підзаконним актом. Було б краще, щоб Комітет став суб’єктом Закону України «Про розвідувальні органи України» або Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України».
   Політичне керівництво (постановка завдань) українською розвідкою може мати таку структуру: Президент України – голова Комітету – керівники ЦОВВ, до складу яких входять розвідувальні органи – керівники розвідувальних органів – розвідувальні органи.
   Першого заступника (заступника) Секретаря Ради національної безпеки і оборони (РНБО) України – голову міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО та першого віце-прем’єр-міністра (віце-прем’єр-міністра) України – голову комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ (якщо цих комісій не існує, то їх треба створити), Міністра закордонних справ доцільно ввести до складу Комітету.
   Функціональне керівництво (координація, контроль) українською розвідкою могло б бути таким: Президент України – Секретар РНБО – перший заступник (заступник) Секретаря РНБО (він же голова міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО) – керівники розвідувальних органів – розвідувальні органи.
   Радника Президента України з питань розвідки, якщо такий є, та першого віце-прем’єр-міністра (віце-прем’єр-міністра) України – голову комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ, першого заступника Міністра закордонних справ доцільно ввести до складу міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО.
   Керівництво забезпеченням функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації може виглядати так: Прем’єр-міністр України – перший віце-прем’єр-міністр (віце-прем’єр-міністр) України (він же голова комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ) – керівники ЦОВВ, до складу яких входять розвідувальні органи – керівники розвідувальних органів – розвідувальні органи.
   Радника Президента України з питань розвідки, якщо такий є, першого заступника (заступника) Секретаря РНБО – голову міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО, Міністрів закордонних справ, фінансів, економіки, промисловості, соціального захисту та інших за потребою доцільно ввести до складу комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ.
   Важливим, на мій погляд, є те, що кандидатури керівників розвідувальних органів повинні подаватися Президентові України Комітетом (міжвідомчою комісією), звісно, що після подання керівників відповідних ЦОВВ, в яких є розвідувальні органи. Цим досягатиметься їхня політична стабільність (при зміні керівника ЦОВВ) та незаангажованість, певна відомча незалежність (коли керівник ЦОВВ не зовсім розуміє специфіку діяльності підпорядкованого йому розвідувального органу, необґрунтовано втручається в його роботу, ставить сумнівні, з корупційним і не тільки присмаком, завдання чи при зміні керівника ЦОВВ за політичними мотивами) й забезпечуватиметься роль розвідки як інструмента Президента України – Верховного Головнокомандувача ЗСУ, а не «кишенькової спецслужби» керівника ЦОВВ з певним політичним забарвленням (створення запобіжників для Президента України від спокуси перетворити ним українські спецслужби на свої «кишенькові органи» має регулюватися іншим окремим законом (ним може бути закон про імпічмент) або внесенням відповідних змін до
Конституції України).
   Фінансування Об’єднаного комітету з питань розвідувальної діяльності при Президентові України та усіх розвідувальних органів України треба здійснювати за єдиним кодом програмної класифікації «Зведений бюджет розвідувальних органів» («Національна розвідувальна програма»).
   Усі три розвідувальні органи України, відповідно до п. 1 ч. 2 і ч. 3 ст. 22 Бюджетного кодексу України мають бути головними розпорядниками бюджетних коштів (може до них варто віднести і Комітет), видатки на їх фінансування треба назавжди закріпити окремими рядками у Державному бюджеті України.
   Положення про усі розвідувальні органи, без виключення, потрібно уніфікувати на підставі Закону України «Про розвідувальні органи України».
   Всебічне зміцнення української розвідки (кадровий, агентурний, технічний (сюди входять також авіація, безпілотні літальні апарати), зокрема космічний для воєнної розвідки, компонент стратегічного, оперативного, тактичного рівня) має бути одним із першочергових пріоритетів реального, а не паперового, відновлення Воєнної організації України (пригадую скептичне ставлення свого часу до моєї жорсткої позиції, як депутата Парламенту, щодо необхідності фінансування всіх потреб нашого війська, включаючи розвідку, а не тільки жалюгідного існування, багатьох державних, політичних діячів, окремі з яких зараз теж є діючими і б’ють в себе в груди, демонструючи піклування про Збройні Сили України та інші військові формування).
   Про окремі, далеко не всі, перипетії створення законодавчої бази для діяльності української розвідки йдеться у виданій Об’єднанням ветеранів розвідки України монографії «Воєнна розвідка України – 15 років: події та люди» (авторський колектив: О. О. Скіпальський, В. І. Легомінов (керівник), І. П. Смешко та інші – Киїів, 2008). Наведу окремі витримки з неї. На с. 69 – 70 зазначено: «До прийняття … Закону («Про розвідувальні органи України» – примітка моя) всі розвідувальні підрозділи, які діяли в Службі безпеки, Міністерстві оборони, Державній прикордонній службі мали різні ступені правового регулювання їх діяльності, а відповідно і правової захищеності.
   Так, зокрема, діяльність ГУР МО України була регламентована тільки декількома указами Президента України…
   Керівництво ГУР МО та Оперативно-розшукового управління Держкомкордону України (саме діяльність цих двох розвідувальних органів не регулювалася жодним законом, а тільки підзаконними актами – примітка моя) розуміли важливість прискорення фахової роботи щодо створення проекту Закону України «Про розвідувальні органи України» і ухвалення його Верховною Радою України.  
   У цьому процесі значну допомогу надавали народні депутати, члени Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони України Г. К. Крючков, А. В. Чикал, Г. М. Манчуленко…
   Крім того, що Закон України «Про розвідувальні органи України» не дозволяв монополізувати розвідувальну діяльність… одному з розвідувальних органів (йшлося на той час про ГУР СБУ, на базі якого пізніше була створена окрема від СБУ структура у вигляді СЗР України – примітка моя), він чітко визначив завдання, сфери діяльності, права розвідувальних органів, а також і соціальний захист їх співробітників»,
   на с. 74 читаємо: «Членами робочої групи по розробці законопроекту («Про розвідувальні органи України» – примітка моя) М. П. Гайдуком, С. І. Тузом, С. П. Пасічником разом з А. В. Чикалом, Г. К. Крючковим та Г. М. Манчуленко законопроект було доопрацьовано і він знову був поданий до Верховної Ради України…»,
   на с. 78 та 79 вказано: «22 березня 2001 року Закон України «Про розвідувальні органи України» був ухвалений більшістю голосів народних депутатів («за» – 299) у другому читанні і одразу після цього прийнятий в цілому («за» – 320 голосів)…
   …цей Закон створила команда однодумців, об’єднаних єдиною метою, які знали й усвідомлювали, що, коли і як треба робити».
   Найбільший спротив прийняттю Закону України «Про розвідувальні органи України» протягом багатьох років чинила СБУ, задіюючи всю свою агентуру у Верховній Раді України та інших центральних органах влади, з метою шкідливої для національної безпеки України монополізації розвідувальної діяльності під дахом СБУ. У книзі Віктора Смєлова «Ігор Смешко. Незакінчене досьє генерала розвідки…» (Київ, «Самміт – Книга», 2012) на с. 218 подано витяг із стенограми 49 засідання 6 сесії Верховної Ради України ІІІ скликання від 15 грудня 2000 року з моїм виступом під час обговорення проекту Закону України «Про розвідувальні органи України» (в цей день він був схвалений у першому читанні: «за» – 310 голосів): «Манчуленко Г. М., член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони.
   …коли був розроблений первісний проект Закону про зовнішню розвідку, надійшли зауваження, в тому числі від Служби безпеки України, про те, що недоцільно, щоб саме таку назву мав законопроект, оскільки це створює певні моменти в стосунках з іншими країнами…
   Ми пішли на варіант назви законопроекту – про розвідувальні органи України.
   Нещодавно знову ж таки були одержані зауваження від Служби безпеки України, де говориться, що не зовсім доцільно приймати таку назву – про розвідувальні органи України, а можливо повернутися до назви – про зовнішню розвідку.
   Як можна пояснити такі різні підходи щодо одного законопроекту однієї конкретної спецслужби нашої держави?».
   Так само пізніше СБУ, залишаючись вірною карально-тоталітарній структурі КГБ СССР, не горіла бажанням позбутися свого ГУР (правда, це їй нічого не дало), хоча тільки в авторитарно-тоталітарних державах політична розвідка входить до складу по суті каральних органів. Українська спецслужба, яка всіма силами мала б зміцнювати українську безпеку, діяла навпаки і ніхто з колишнього керівництва СБУ за це не поніс жодної кари. А один генерал-лейтенант СБУ (зараз у відставці, колись був також у керівництві ГУР МО), котрий завжди підкреслює свій український патріотизм, навіть публічно підтримав призначення свого часу Головою СБУ Олександра Якименка – майбутнього зрадника України. Така безкарність щодо шкідництва СБУ та інших силових структур згодом мала наслідком трагічні події в Криму і на Донбасі, які відповідно повністю та частково окупувала Росія.
   Мало того, серед окремих силовиків, особливо держбезпекового профілю, час від часу виникають ідеї таки об’єднати всі три українські розвідувальні органи в один (під дахом СЗР), посилаючись на досвід сучасної Німеччини. Але при цьому вони обходять стороною той факт, що специфіка структури нинішньої німецької розвідки (BND) пов’язана із поразкою нацистської Німеччини у Другій світовій війні, денацифікацією, неприпустимістю відродження страшної німецької воєнної машини нацистського зразка та повоєнним облаштуванням нової демократичної Німеччини. BND, до речі, проґавила початок агресії Росії проти України.
   Уникають вони також розмов і про те, що нинішня німецька військова контррозвідка (MAD) перебуває у складі оборонного відомства, підпорядковуючись Міністру оборони Німеччини, а не безпековому (контррозвідувальному) органу (BfV), котрий, у свою чергу, підпорядковується Міністерству внутрішніх справ Німеччини.
   Як не хочуть помічати й того моменту, коли Сталін після Другої світової війни, боячись сили радянської армії переможців, підпорядкував військову контррозвідку органам держбезпеки, щоб мати можливість тримати у покорі собі величезне боєздатне військо. 
   Так і донині в Україні, в Збройних Силах України діє сталінська модель підпорядкованості військової контррозвідки. Та що там говорити, коли я у 2001 році надіслав своє депутатське звернення тодішньому Міністру оборони України з пропозицією доцільності повернення військової контррозвідки від СБУ (контррозвідка, як така, залишається за Службою) до МО, то він, щоб не ставити свій підпис під офіційною відповіддю мені, доручив написати відповідь начальнику ГУР МО, хоча питання абсолютно не відноситься до компетенції воєнної розвідки.
   Так само вони мовчать, що в СССР у 1947 – 1952 роках існував Комітет інформації, який об’єднував політичну і воєнну розвідки, при Міністерстві закордонних справ, котрий був ліквідований з офіційним визнанням помилковості й шкідливості такого об’єднання та збереження подібної (роздільної) моделі і зараз в нинішній Росії, де, крім інших розвідувальних структур, нині діють Служба внєшнєй развєдкі (політична розвідка) та Главноє развєдиватєльноє управлєніє (ГРУ) Гєнєрального штаба Вооружонних Сіл Россійской Фєдєраціі (воєнна розвідка).
   Не говорять вони і про те, що в багатьох західних країнах існують ефективні розгалужені розвідувальні співтовариства, які ніхто не збирається заганяти в одну структуру.
   Про шкідливість для України монополізації розвідувальної діяльності шляхом створення єдиного розвідувального органу, що на практиці дуже часто приводило до подання керівництву тих чи інших держав помилкових аналітичних висновків на підставі здобутої тільки одним органом розвідувальної інформації, а також про необхідність координації діяльності всього українського розвідувального співтовариства через відповідний орган я детально розповів у своїй статті «Монополія на невидимий фронт?» (газета «Голос України», 4 жовтня 2000 року, № 180).
   Ще одразу після прийняття Закону України «Про розвідувальні органи України» у 2001 році, котрий з’явився на світ, як видно із вказаних вище фактів, зокрема й завдяки мені, я переконував окремих високопосадовців і керівників розвідувальних органів про необхідність відновлення в нашій розвідці нелегального компоненту, адже нелегальна розвідка – це вищий пілотаж розвідувальної діяльності. Мені завжди відповідали, що в України немає таких загроз, аби добувати розвідувальну інформацію з нелегальних позицій, прикриваючи цим своє небажання посилювати розвідку та заодно, свідомо чи несвідомо, потурати потенційному ворогу.
   Нинішня російська збройна агресія – інтервенція в Україну, безпрецедентне нехтування Москвою міжнародним правом, наслідком чого є окупація частини української території, «дякуймо» за це Путіну, інші негативні тенденції в деяких країнах і окремих, близьких до нас, регіонах світу (деталізувати не буду) ще раз підтвердили мою правоту: нелегальна розвідка повинна існувати в СЗР та ГУР МО (якщо влада дійсно має амбіції зробити Україну сильною державою, щоб з нею рахувалися від Парижа до Берліна і Вашинґтона), щодо розвідувального органу ДПС, то я такої необхідності не бачу, хоча… Те, що можна здобути розвідкою з нелегальних позицій, практично ніколи не можна здобути з так званих легальних позицій, навіть при наявності надсучасного технічного оснащення.  
   Підтвердженням цьому є те, що країни Заходу майже «проспали» російське вторгнення в Україну на Кримському півострові (про Київ тоді, як центр влади, я взагалі мовчу), хоча Москва готувалася до цього не один день і не один місяць – роками, тому зовсім не були готовими на початку агресії до адекватної відповіді принаймні у економічному плані.
   Тільки єдина спецслужба – Розвідуправління МО (РУ МО) США, тому що діє окремо, самостійно, а не, скажімо, в структурі політичної розвідки – ЦРУ, за чотирнадцять днів до початку агресії нарешті помітила масштабну підготовку цієї спецоперації та повідомила Вашинґтон (хоча й невеликий термін для підготовки – два тижні, але при наявності в Президента США належної політичної волі реакція США могла б бути упереджуючою, набагато ефективнішою і жорсткішою).
   Посилення розвідки, розвиток високоточного озброєння, включаючи переносні зенітно-ракетні комплексм, (засоби радіоелектронної боротьби, ураження (та їхньої доставки) й захисту від них, авіація, зв’язок) і високомобільних родів військ  (спецпризначення (СпП), повітряно-десантних, морської піхоти) зі збільшенням їхньої чисельності та своїми окремими командуваннями (для СпП – ще й підпорядкованість ГУР МО), створення Сил спеціальних операцій на базі спеціальної розвідки – військ СпП (ці напрямки я послідовно обстоюю, починаючи з 2001 року, але гору в кадровій політиці держави, на жаль, брали в основному люди із зовсім іншими підходами, за що Україна зараз розплачується життям своїх громадян), зміцнення деяких інших компонентів Сухопутних військ (зокрема танкових, а також протитанкового озброєння, артилерії), Повітряних Сил (протиповітряної оборони безумовно) і Військо-Морських Сил Збройних Сил України, включаючи розвідки видів ЗСУ (наша протяжна берегова морська лінія також вимагає надійного захисту), формування дієвої територіальної оборони та підготовленого резерву, налагодження тісної співпраці між українськими спецслужбами і спецслужбами країн НАТО та ЄС – це ті пріоритети, якими має керуватися влада (кваліфіковані, обгрунтовані поради провідникам ніколи не будуть зайвими) при захисті національних інтересів України: щоб жити по-новому, потрібні вказані зміни у підходах відносно цього захисту. В народі про таку ситуацію ще кажуть «Краще пізно, ніж ніколи…».
   Без кваліфікованого, за кращими стандартами, кадрового наповнення не буде сильної української розвідки.
   Без якісного, згідно сучасних вимог, і у повному обсязі матеріально-технічного забезпечення не буде сильної української розвідки.
   Без належного, на високому рівні, фінансування підготовки кадрів та матеріально-технічного забезпечення не буде сильної української розвідки.
   Без фазового керівництва не буде сильної української розвідки.
   Без сильної української розвідки і Воєнної організації не буде сильної Української Держави (про песимістичніший сценарій говорити не буду).
   Українська влада, яка зобов’язана будувати сильну Українську Державу, котра би стала бажаним членом НАТО, про що керівництво Альянсу не могло б не сказати саме відкрито, та згодом – ЄС за тим же сценарієм, має затямити ці постулати раз і назавжди!
 
 
   P. S. BND (Федеральна розвідувальна служба, тобто СЗР Німеччини) створена 21 лютого 1956 року (остаточно перейшла під юрисдикцію німецького уряду 1 квітня 1956 року) на базі розвідувальної структури «Організація Ґелена», котра, в свою чергу, зі згоди США (американці, керуючись вказаними мною вище мотивами, підтримали створення єдиної німецької розвідслужби та й сам її засновник не горів бажанням мати конкурента у вигляді воєнної розвідки) була заснована в квітні 1946 року Райнхардом Ґеленом (3 квітня 1902 року – 8 червня 1979 року), генералом Вермахту Третього Райху і служакою німецького нацистського режиму під час Другої світової війни – начальником 12 відділу «Іноземні війська Сходу» Генерального штабу Сухопутних військ з 1 квітня 1942 року та служби «1 – Ц» Східного фронту, що відповідали за оперативну і армійську розвідку на німецько-радянському фронті, та першим головою BND (в ній за його згодою служило немало колишніх нацистів, включаючи SSівців) по травень 1968 року. Чому Ґелен, як і багато інших високопоставлених нацистських поплічників, в післявоєнній Німеччині не потрапив під денацифікацію?
   Після завершення своєї довготривалої кар’єри він залишив ґрунтовні спогади «Reinhard Gehlen. Der Dienst. Erinnerungen 1942 – 1971». В російському перекладі вони вийшли під назвою «Райнхард Гелен. Война разведок. Тайные операции спецслужб Германии. 1942 – 1971» (М.: ЗАО «Изд-во «Центрполиграф», 1999).
   Ці спогади треба не просто читати, а вивчати (ворогів, навіть колишніх, друзів, опонентів необхідно добре знати) всім українським розвідникам та політикам, особливо тим, від яких залежить стан справ у сфері національної безпеки і оборони України. Звісно, що роблячи певні поправки на сучасні геополітичні реалії.
   Наведу окремі витримки зі вказаних спогадів, с. 6 – 7: «Суть деятельности разведывательной службы, наряду с обработкой и оценкой огромного фактического материала, состоит и в прогнозировании будущего. Опытный аналитик может предвосхитить направление развития истории…
   Чтобы проделать такую тяжелую и кропотливою работу, необходимо иметь соответственно подготовленный, обученный и целенаправленно организованный аппарат, состоящий из высококвалифицированных специалистов, способных правильно и своевременно выделить, оценить и соотнести отдельные факты и явления, определяющие положение дел и ситуацию в целом. Это – задача внешней разведки, которая, как считают англичане, должна быть важнейшим инструментом, определяющим основные направления внешней политики государства»,
   с. 49: «Назначение шефа разведслужбы из числа политиков или высших чиновников других ведомств нужно рассматривать лишь как промежуточное решение вопроса, вызванное особыми на то причинами» (питання достатньо дискусійне, особливо якщо політик або чиновник є фахівцем з питань національної безпеки і оборони: можна знайти немало прикладів неефективного керівництва розвідслужбами кадровими розвідниками – примітка моя),
   с. 50: «…оперативные работники – добытчики информации – в большинстве своем не обладают достаточными аналитическими способностями. …что и побудило меня после 1945 года, с самого начала моей новой деятельности, позаботиться о создании эффективного информационно-аналитического аппарата, который использовал не только секретные данные, но и открытые материалы»,
   с. 54 – 55: «Если разведывательная информация требует всегда перепроверки и дополнительных сведений, то тем более оценка обстановки зависит от своевременно и непрерывно поступающих данных. Поэтому необходимо добывать сведения целенаправленно, увязывая это с конкретными задачами. Более того, не следует делать выводов без достаточного минимума разведывательных сведений, которые подтверждали бы соответствующие оценки»,
   с. 180 – 181: «Руководство разведывательной службой – дело трудное. Возникающие проблемы приходится зачастую решать способами, отличными от используемых в других государственных учреждениях. Жизненно важная цель разведки – получение секретной информации, ее обработка и оценка. Каждое государство оказывается рано или поздно перед выбором: либо ограничить деятельность разведывательной службы обязательными для всех государственных управленческих структур законами и подзаконными актами, либо разработать для нее в порядке исключения особые законоположения и правительственные постановления. В первом случае будет достигнут стандартный уровень организации и управления всех государственных ведомств и учреждений без исключения, но зато уменьшится результативность работы секретных служб. Во втором – сохранится не только столь необходимая для разведки свобода действий, но и значительно возрастет разведывательный потенциал»,
   с. 185: «Внешняя разведка может действовать успешно лишь в том случае, если будет рассматриваться как внепартийная структура»,
   с. 223: «Единственная задача службы внешней разведки – добывать агентурным путем и собирать из открытых источников информацию о других государствах, имеющую первостепенное значение для внешней политики своего правительства»,
   с. 242 – 243: «…британская секретная служба не самая многочисленная в Европе. Зато она одна из наиболее работоспособных и эффективных. Сравниться с ней могут лишь разведывательные службы США и Израиля. Для британской разведки характерна минимальная прослойка бюрократии. Может быть из-за этого Сикрет интеллидженс сервис – Секретная разведывательная служба – пользуется большим доверием парламента и правительства. Ее проблемы рассматриваются с величайшим тактом…»,
   с. 245 – 247: «…к сфере деятельности разведывательных служб стали относить диверсии и контрдиверсионные мероприятия, психологические акции и меры против них.
   После 1945 года окончательно выяснилось, что служба внешней разведки только тогда сможет выполнить возложенные на нее задачи, если будет действовать по всем линиям, применяя одни и те же приемы и методы.
   перед любой разведкой стоит задача обеспечивать государственное руководство необходимой секретной информацией, которая имеет большое значение для проведения внешней и внутренней политики и обеспечения внешней безопасности. Полученные разведслужбой сведения должны дополнять имеющиеся данные и облегчать тем самым правительству принятие важных решений. Но представляемые разведкой документы и данные не должны быть единственным основанием для принятия решения. Тем не менее нельзя упускать из вида, что разведывательные материалы могут расставить особые, подчас совершенно новые акценты, которые при определенных обстоятельствах совершенно меняют общуюкартину.
   На практике это означает, что секретная служба должна своевременно докладывать руководителям государства о намерениях, возможностях, направлениях развития, а также о современных и будущих тенденциях в политике, военном планировании, производстве вооружений и настроениях среди населения стран, которые являются объектами разведывательных действий
   Ведь, по сути дела, разведывательные сообщения и оценка политических и отчасти военных вопросов – это специальный прогноз, который может оправдаться, а иногда и нет. Более того, каждая политическая или военная акция подразделяется, как правило, на три части. Первая часть – принятие решения о проведении акции, вторая – ее подготовка и третья – выполнение. Разведывательная служба в большинстве случаев может распознать лишь вторую часть, то есть период подготовки, и по визуальным данным сделать выводы о ходе акции и окончании подготовительного периода, о чем и доложить. Конечно, бывают и так называемые звездные часы, когда разведке крупно повезет и ей удается выявить готовящуюся акцию еще в стадии решения или узнать дату ее началаГлавное в разведывательном деле – это достоверность, высокое качество информации и непрерывность ее поступления. Только это – гарантия того, что правительство, для которого работает разведслужба, будет в состоянии своевременно принять правильное решениеК сожалению, более часто происходит обратное: высшее руководство уделяет сведениям разведки недостаточно серьезное внимание, так как они не вписываются в ту картину положения дел, когда желаемое принимается за действительное»,
   с. 250: «Для работы за рубежом ни в коем случае нельзя использовать крупные подразделения. Как показывает опыт, целесообразно иметь большее количество небольших оперативных групп или резидентур, численностью не более десяти человек. Не говоря уже о том, что многочисленные разведывательные структуры недостаточно гибки, небольшие подвижные группы обеспечивают еще и большую безопасность: внимание и потенциал противника распыляются. К тому же их содержание обходится значительно дешевле. Кроме того, зарубежный аппарат разведывательной службы должен постоянно медленно, но планомерно подвергаться изменениям, в результате чего данные, полученные противником вчера, завтра окажутся для него бесполезными. Это, конечно, стоит денег, но на безопасности и маскировке экономить никогда не следует. По этим же причинам нужно избегать прямой связи Центра с разведывательными группами: они должны выходить на промежуточные, хорошо замаскированные подразделения»,
   с. 252 – 255: «…руководить деятельностью разведывательной службы начальник может без помех только тогда, когда обладает свободой действий в кадровых и финансовых вопросах, а также в разработке ее организационной и управленческой структуры
   Задача обеспечения безопасности внутри разведывательных служб, пожалуй, одна из самых ответственных и щекотливых. Разведывательная деятельность должна проводиться тайно. Это незыблемое правило. Как и то, что сотрудники разведки обязаны тщательно скрывать свою принадлежность к этому учреждению. Офицеры аппарата безопасности придерживаются этих правил еще более скрупулезно. Их работу можно заметить тогда, когда проваливается разведывательная операция. Успехи же службы безопасности, предотвратившей провалы и предательства для разведки в целом, как это ни звучит парадоксально, означают крупные недостатки в ее деятельности: значит, были слабые места, значит, персонал допустил нарушения действующих инструкций и приказов
   Службу безопасности можно назвать разведкой в разведке. Ее девиз – верность долгу и бескорыстие. От сотрудников, занимающихся вопросами безопасности, требуется самоотдача и вдохновение
   Внешняя разведка – это, в сущности, научно-исследовательский институт особого рода, где трудятся высококвалифицированные специалисты, в задачу которых входит получение – на основе сбора соответствующих фактов и данных – ясной и четкой картины о политических и военных планах, экономическом потенциале и уровне научно-технического развития, будь то противника или партнера»,
   с. 258: «Значение роли сотрудников разведки иллюстрируется следующим афоризмом: «Каждая разведывательная служба хороша настолько, насколько хороши ее сотрудники». В этих словах содержится не только верная констатация, но и требование. Поэтому я перефразировал высказанную мысль: «Эффективность разведывательной службы зависит от людей, которые в ней работают, от того, как они переносят тяготы службы и способны к самоотдаче»,
   с. 264: «Каждому специалисту ясно, что требование «прозрачности» в отношении внешней разведки поставило бы под вопрос ее безопасность и эффективность работы, а поэтому оно неприемлемо. Британская Сикрет интеллидженс сервис лишь потому одна из самых эффективных разведок западного мира, что облечена доверием английского народа и что де-юре никто не имеет права знать о ее делах и совать в них свой нос, за исключением премьер-министра»,
   с. 270 – 272: «Пожалуй, нет ни одной области современных знаний, которые не требовались бы в разведке. Без научно подготовленных сотрудников, будь они из сферы гуманитарных или естественных наук, разведывательной службе ныне не обойтись. Но вместе с тем я постоянно требовал, чтобы такие сотрудники, несмотря на необходимость трезвого подхода и точности в деле систематической обработки поступающей информации, не сидели бы сиднем за письменным столом. Свою задачу они должны видеть в том, чтобы регулярно поддерживать живую связь с соответствующими подразделениями по сбору информации и оживленно обмениваться с ними мнениями и соображениями.
   Лишь только тогда, когда обработчики информации будут считаться с ее сборщиками и не станут подгонять реальные данные под мнение высоких инстанций, может быть обеспечено оптимальное взаимодействие между двумя основными частями разведывательной службы – подразделениями по сбору и обработке данных.
   За представляемые наверх сведения наряду с руководящими сотрудниками в сфере добычи информации большую ответственность несут и их коллеги в сфере обработки и оценки данных. И если в сфере добычи главная забота – твердо знать, надежны ли источники и можно ли им доверять, то в сфере обработки и оценки во главу угла ставится требование объективного подхода при анализе полученных материалов. К неписаным законам разведки относится положение о том, что ни один ее сотрудник, в том числе и сам начальник, не имеет права оказывать влияние на решение, принимаемое правительством. А это требует от них способности сдерживать себя и не навязывать политикам собственное мнение. Вместе с тем они должны обладать гражданским мужеством, чтобы не только просто доложить, но и отстоять ту информацию, которая неприятна правительству и не совсем вписывается в его представления. Каждый должен знать об этом, прежде чем сделать своей профессией разведывательное ремесло, которое увлекательно, захватывающе и романтично, но требует большой самоотверженности.
   …я постоянно старался предоставить молодым и перспективным сотрудникам возможность повышения по службе, исходя из вполне понятной ответственности за будущее развитие нашей организации. …в разведке никак не обойтись без зрелого опыта в этой области. Стремительного взлета, как это иногда можно видеть в политике, в разведке почти не бывает…
   В службе внешней разведки… целесообразно оставлять на работе сотрудников, достигших установленного возраста, но имеющих высокую квалификацию и большой опыт, что принесет несомненную пользу делу.
   …это проявляется в сфере получения и сбора информации, где речь в первую очередь идет о том, чтобы собственным примером привить подчиненным чувство уверенности в безопасности и побудить офицеров и агентов к активным действиям. Вопрос правильного руководства людьми в равной степени важен и для сферы обработки и оценки полученной информации, где тактично и терпеливо достигается поистине дружная совместная работа всех звеньев.
   Приказами здесь можно добиться немногого. Применение чисто военных методов управления и руководства неприемлемо…»,
   с. 274: «Опираясь на личный долголетний опыт, могу с уверенностью сказать: многие женщины хорошо зарекомендовали себя на самых различных постах в разведке, как в центральном аппарате, так и за рубежом. Когда речь заходила о назначении женщин на должности в нашей службе, я всегда исходил в первую очередь из оценки их способностей и пригодности к разведывательной работе, а не из особенностей пола»,
   с. 275 – 277: «Начальник разведывательной службы, независимо от его политической ориентации, должен уметь воздействовать на своих подчиненных силой своей личности, соединяя в себе высокую квалификацию, опыт и способности. Он решает в последней инстанции, какие из многочисленных информационных сообщений и данных могут представить ценность для правительства, а какие следует сразу же сдать в архив. Таким образом, начальник разведки несет ответственность за переданную и не отправленную в высшие органы власти информацию. Его суждение, опирающееся не только на собственное мнение, но и на опыт и компетенцию сотрудников, может внести существенный вклад в то или иное решение правительства. Эта ответственность предполагает безграничное доверие правительства к лояльности и способности начальника разведки и всей службы в целом. Вместе с тем доверие обусловливает предоставление ему максимальной свободы действий в его специальной области при условии, что он не выйдет за установленные рамки…
   Тот факт, что статус руководителя внешней разведки – один из самых важных и ответственных в государстве, не должен ни в коем случае влиять на то, чтобы на этот пост назначали деятеля, исходя из внутриполитических соображений. Разведывательная служба должна поддерживаться всеми партиями, стоящими на стороне интересов государства и нации, а также всеми без исключения здоровыми силами общества. Значит, при назначении руководителя разведки решающее значение должны играть не политические сиюминутные соображения, а профессиональная квалификация кандидата на этот пост.
   Начальник разведслужбы… может руководить организацией лишь в том случае, если оперативный персонал доверяет ему. Ему нужно предоставлять сотрудникам максимум возможности для самостоятельного решения поставленных задач и проявления при этом инициативы, не упуская, разумеется, бразды правления из своих рук и полностью контролируя подбор кадров. Такая метода позволит ему высвободить достаточно времени для занятия важными делами, не размениваясь на текучку.
   Напомню еще раз, что от начальника разведывательной службы требуются: обширные знания, глубокая осведомленность о состоянии дел во всех сферах, прогрессивный подход к использованию последних достижений науки и техники в разведке, правильное понимание управленческих и кадровых проблем. И последнее, но не менее важное: он должен болеть душой за все социальные вопросы, включая медицинское обслуживание сотрудников, играющие большое значение при тех перегрузках, которые вызываются характером самой разведывательной работы» (часто-густо керівники розвідслужб, які належать до кадрових співробітників, у стосунках з вищим керівництвом держави діють за принципом чєго ізволітє, а не керуючись реальним станом справ, тому треба враховувати мою примітку до с. 49, оскільки автор спогадів схильний до ідеалізму, що він сам і визнавав на с. 274; так само високопосадовці, не розуміючи сутності діяльності розвідслужб, не повинні безпідставно втручатися в їх роботу чи вирішувати найважливіші питання по-бюрократичному без належного вникнення – примітка моя),
   с. 286: «…в Германии нашлись люди, не желавшие прислушаться к нашему мнению и видевшие во мне и моих сотрудниках неисправимых поборников «холодной войны». Было немало и таких, кто доверчиво воспринимал ползучую опасность «мирного сосуществования». Они зачарованно слушали миролюбивые заверения Москвы и напоминали кроликов, загипнотизированных удавом.
   Когда Советы жестоко подавили народное восстание в Венгрии, даже большим оптимистам стало ясно, что Москва ни при каких условиях не допустит широко разрекламированного мирного сосуществования в сфере своего господства Непонятно только, как могли многие люди быстро забыть эти события. Впрочем, то же самое можно сказать и о вводе в 1968 году войск Советского Союза и его сателлитов в Чехословакию»,
   с. 300: «…отдельные наши политики заявляют:
   – Какое нам дело до вчерашнего, когда нам нужно жить в мире с Советами, ведь жизнь продолжается!
   Такая точка зрения безнравственна и нарушает принятые правила приличия» (замість Совєтского Союза та Совєтов читаймо Росія і все зараз стає на свої місця, що відображено у моїй статті «Два чоботи – пара» – примітка моя),
   с. 306 – 307: «Я всегда считал законным право разведывательной службы на установление и поддержание контактов с прессой – в целях своей защиты и получения интересующей нас информации. Само собой разумеется, связи с прессой и другими органами массовой информации должны поддерживаться весьма осторожно и осмотрительно, чтобы избежать недоразумений и кривотолков. Такая опасность существует постоянно и прежде всего в тех случаях, когда пресса предпринимает попытку утолить информационную жажду общественности публикацией данных, полученных полностью или частично от разведывательной службы»,
   с. 338: «То, что произошло с чехами и словаками, венграми и поляками, а также нашими земляками в Средней Германии (совєтская зона окупації – примітка моя), не вызвало в западном мире, и прежде всего в нашей стране, должного внимания и осуждения, которые должны бы стать само собой разумеющимися. Иначе чем же объяснить то обстоятельство, что военная оккупация соседней с нами страны не вызвала никакой реакции, кроме некоторого недовольства, а изощренная и лживая пропаганда была принята как должное?» (додаймо до цього переліку Україну і неефективність контрдій Заходу щодо нинішньої агресії Росії є очевидною – примітка моя),
   с. 409: «На меня произвело сильное впечатление то, с какой ясностью ныне покойный французский президент предвидел развитие событий еще в 1961 – 1962 годах, о чем мне известно из бесед с парижскими друзьями. Уже тогда де Голль считался с возможностью вынужденного или добровольного ухода американцев и с озабоченностью видел день, когда еще необъединенная Европа окажется одна перед советским империализмом» (зараз перед російським, а недообєднана (бо в ній ще нема України) Європа, навіть при існуванні осі Берлін – Париж, без США, яким теж треба адекватніше реагувати на російську загрозу, нічого не варта – примітка моя),
   с. 419: «Насколько мне известно, до сих пор в истории нет ни одного примера, когда Советы были бы заинтересованы в длительном мирном сосуществовании с каким-либо из соседних государств. Мирное сосуществование еще не означает мир, как таковой. На Востоке – это оружие наступательной политики» (як у воду дивився: сучасна Росія це підтверджує – примітка моя),
   с. 420 – 424: «То, что предлагает Москва и с чем по многим пунктам согласно нынешнее федеральное правительство неизбежно создает предпосылки для дальнейших дипломатических акций и идеологических диверсий Советов, замаскированных лозунгами о защите мира и безопасности.
   Шансы Запада на выживание зависят от того, удастся ли ему противопоставить Советам единую и сплоченную политику
   Что же касается рядовых граждан западных государств, то многие из них такую опасность еще не осознали и, главное, не поняли, что Запад может успешно противостоять исходящим с Востока угрозам, только проводя решительную наступательную политику. Общественность западных стран, рассматривающая мир во всем мире как великое благо, не может отчетливо видеть истинное положение на международной арене, поскольку оно затуманено пропагандистскими махинациями Советов, которые проводятся большей частью скрытно
   СССР вовсе не миролюбивое государство, проводящее оборонительную политику, чтобы отстоять свое существование, а весьма активная и агрессивная держава, которая использует любые средства, чтобы в конечном счете добиться мирового господства
  Можно говорить лишь о том, что методы и средства Кремля стали более утонченными
   Диалог о заключении с Советами каких-либо договоров, в которых не ставятся определенные и четкие требования, не соответствует советскому образу мышления, поэтому к таким переговорам следует относиться весьма осторожно, рассматривая все предложения через призму сомнения.
   скорейшее объединение всех свободолюбивых стран Европы в единый политический союз, сыграет главнейшую роль в возведении надежной преграды на пути дальнейшего продвижения советской державы к мировому господству.
   …важную роль играет Атлантический союз. Здесь должны быть найдены пути к эффективному взаимодействию Старого и Нового Света. Конечно, некоторые интересы Европы и Америки не совпадают, и нужно найти общий взаимовыгодный баланс.
   К числу мероприятий, требующих немедленного выполнения, относится наращивание усилий в Восточном Средиземноморье, чтобы надежно укрепить в политическом и военном отношении южный фланг НАТО
   Нельзя ни в коем случае допустить того, о чем еще в 1931 году сказал Мануильский, бывший в течение долгих лет руководителем Коминформа (насправді Комінтерну – примітка моя): «Капиталистические страны, тупоумные, сами ведут дело к своей гибели. Они клюют на приманку, если мы предложим установить с ними дружественные отношения. Но как только ослабнет их бдительность, мы разгромим их одним ударом крепко сжатого кулака».
   Совместная деятельность западных разведслужб может сыграть решающую роль, чтобы воспрепятствовать выполнению коварных планов Советов и обеспечить надежное будущее свободного мира, а вместе с тем и нашу личную свободу и безопасность» (зараз такими пропагандистськими махінаціями займається Росія; СССР, Совєти = Росія – примітка моя).
   По закінченню вивчення цієї праці 28 березня 2011 року я записав такий короткий висновок: «Багато практичного та повчального матеріалу. Особливо в розрізі зовнішньої політики колишнього СССР, оскільки нинішня Росія і сьогодні не відмовилася від  більшості постулатів експансіоністської політики радянської імперії.
   Шкода, що окремі західні країни, в першу чергу Німеччина та Франція, своїми вузькокорисливими діями сприяють відродженню в Росії великодержавних (імперських) амбіцій. Особливо дивує позиція Німеччини, яка, мабуть, уже забула всі складнощі післявоєнного періоду.
   Та й позиція США з нинішньою Адміністрацією демократичної партії є дуже сумнівною в ракурсі стосунків з Росією».
   Цей висновок було мною написано ще за три роки до окупації Росією українських Криму і частини Донбасу. Час тільки підтвердив мої міркування про очевидну неефективність зовнішньої політики Німеччини, Франції, багатьох інших європейських країн та США (американці фактично створили нинішню Німеччину після поразки Третього Німецького Райху у Другій світовій війні) щодо Росії.
   P. P. S. Манчуленко Георгій Манолійович нагороджений відзнакою ГУР МО України – нагрудним знаком «Почесний співробітник» № 12, наказ начальника ГУР № 291 від 21 грудня 2001 року.
Переглядів (1797) / Коментарі (2)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...