ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Георгія Манчуленка

Народний депутат Україн II, III, IV скликань. Офіцер повітряно - десантних військ в запасі. Заступник начальника експедиції "Україна - Північний полюс - 2000".
27-02-2018 19:09

«Друзі» України?

    Відповідь на дане питання можна буде отримати після аналізу фактів, пов’язаних із суверенним правом України приймати ті чи інші суголосні з міжнародними нормами та своїми зовнішніми зобов’язаннями рішення (для цього необхідне цитування багатьох матеріалів, то ж читачам потрібно налаштуватися на кропітку й тривалу роботу), про котрі йтиметься далі...
                              Закон України «Про освіту»
   В Україні діє Закон «Про освіту» № 2145-VIII, прийнятий Верховною Радою України 5 вересня 2017 року, підписаний Головою Верховної Ради України 19 вересня 2017 року, підписаний Президентом України 25 вересня 2017 року і опублікований в газеті Верховної Ради України «Голос України» 27 вересня 2017 року. Під час його підготовки та прийняття точилися складні дискусії як в громадському середовищі так і в українському політикумі. Особливо гострими вони були щодо статті 7 «Мова освіти», котра отримала таку остаточну редакцію: «1. Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова.
   Держава гарантує кожному громадянинові України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях (дошкільної, загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої), а також позашкільної та післядипломної освіти державною мовою в державних і комунальних закладах освіти.
   Особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідної національної меншини поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою.
   Особам, які належать до корінних народів України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної і загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідного корінного народу України поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою.
   Особам, які належать до корінних народів, національних меншин України, гарантується право на вивчення мови відповідних корінного народу чи національної меншини в комунальних закладах загальної середньої освіти або через національні культурні товариства.
   Особам з порушенням слуху забезпечується право на навчання жестовою мовою та на вивчення української жестової мови.
   2. Заклади освіти забезпечують обов’язкове вивчення державної мови, зокрема заклади професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти – в обсязі, що дає змогу провадити професійну діяльність у вибраній галузі з використанням державної мови.
   Особам, які належать до корінних народів, національних меншин України, іноземцям та особам без громадянства створюються належні умови для вивчення державної мови.
   3. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування, насамперед англійської мови, в державних і комунальних закладах освіти.
   4. У закладах освіти відповідно до освітньої програми можуть викладатися одна або декілька дисциплін двома чи більше мовами – державною мовою, англійською мовою, іншими офіційними мовами Європейського Союзу.
   5. За бажанням здобувачів професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти заклади освіти створюють можливості для вивчення ними мови корінного народу, національної меншини України як окремої дисципліни.
   6. Держава сприяє створенню та функціонуванню за кордоном закладів освіти, у яких навчання здійснюється українською мовою або вивчається українська мова.
   7. Особливості використання мов в окремих видах та на окремих рівнях освіти визначаються спеціальними законами».
   Попри те, що цією редакцією мовної статті залишилися невдоволеними і прихильники посилення статусу української мови (дійсно, її знання всіма сущими в Україні людьми – це не лише право, а й їхній обов’язок: дана норма має бути закріплена законодавчо), і противники такого підходу, але все ж таки вона є значним поступом вперед після відновлення української незалежності (зверніться до моєї публікації «Хіба можна розчаруватися в Україні?!») та багатовікового гноблення  нашої рідної мови різними окупантами української землі (моя праця «Наше майбутнє – в об’єднаній Європі, а не на руїнах Російської імперії» вказує напрямки розвитку України як самостійного суб’єкта міжнародного права), підтвердження чому показано у моїй статті «За що Україні така кара?!», хоча й після 24 серпня 1991 року українській мові в Україні приділялося надто мало уваги навіть всупереч статті 10 Конституції України. Судіть самі…
       Закон України «Про засади державної мовної політики»
   Чого тільки вартий закон КаКі, про який ідеться у моєму матеріалі «За мову солов’їну! За Україну!», тобто чинний Закон України «Про засади державної мовної політики» № 5029-VI від 3 липня 2012 року, що фактично урівняв українську державну мову з мовою однієї із національних меншин – російською, сприяючи таким чином подальшій русифікаторській «двомовності» совєтского образца (моя публікація «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» розказує про той образєц), та навіть вийшов за межі Європейської Хартії регіональних або меншинних мов (англійською European Charter for Regional or Minority Languages: в Україні замість міноритарних, тобто «меншинних мов», у перекладі застосовується термін «мов меншин» і цим самим кардинально міняється суть Хартії) та Конституції України, загрожуючи українській державності. В цьому Законі є стаття 20 «Мова освіти» (її назва така сама, як і у статті 7 Закону «Про освіту»: співставте їх), котра гласить: «1. Вільний вибір мови навчання є невід'ємним правом громадян України, яке реалізується в рамках цього Закону, за умови обов'язкового вивчення державної мови в обсязі, достатньому для інтеграції в українське суспільство.
   2. Громадянам України гарантується право отримання освіти державною мовою і регіональними мовами або мовами меншин. Це право забезпечується через мережу дошкільних дитячих установ, загальних середніх, позашкільних, професійно-технічних і вищих державних і комунальних навчальних закладів з українською або іншими мовами навчання, яка створюється відповідно до потреб громадян згідно із законодавством України про освіту.
   3. Потреба громадян у мові навчання визначається в обов'язковому порядку за заявами про мову навчання, які подаються учнями (для неповнолітніх – батьками або особами, які їх замінюють), студентами при вступі до державних і комунальних навчальних закладів, а також, у разі потреби, у будь-який час протягом навчання.
   4. Державні і комунальні навчальні заклади у встановленому порядку створюють окремі класи, групи, в яких навчання ведеться іншою мовою, ніж у навчальному закладі в цілому, за наявності достатньої кількості відповідних заяв про мову навчання від учнів (для неповнолітніх – від батьків або осіб, які їх замінюють), студентів згідно із законодавством України про освіту.
   5. З метою підтримання нечисленних мовних груп у встановленому законом порядку встановлюються нормативи формування малокомплектних навчальних закладів, класів, груп і забезпечуються умови для їх функціонування.
   6. Мова навчання у приватних навчальних закладах усіх освітніх рівнів визначається засновниками (власниками) цих закладів.
   7. В усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і однієї з регіональних мов або мов меншин. Обсяг вивчення регіональних мов або мов меншин визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цих мов на відповідній території.
   8. У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови і літератури, вивчення яких ведеться українською мовою).
   9. Тести для зовнішнього оцінювання якості освіти укладаються державною мовою. За бажанням особи тести надаються у перекладі на регіональну мову або мову меншин (за винятком тесту з української мови і літератури).
   10. Співбесіда або інші форми контролю, якщо такі передбачені при вступі у навчальний заклад, проводяться державною мовою або мовою, якою здійснюється навчання у цьому закладі, за бажанням абітурієнта.
   11. Держава забезпечує підготовку педагогічних кадрів для навчальних закладів з навчанням регіональними мовами або мовами меншин, здійснює методичне забезпечення такої підготовки.
   12. Навчальні заклади можуть створювати класи, групи з навчанням іноземними мовами».
   Якщо порівняти статтю 20 Закону України«Про засади державної мовної політики» і статтю 7Закону України «Про освіту», то можна помітити, що вони не зовсім корелюють між собою. Виходить, що в українському законодавстві, регулюючому мовне питання, зокрема і в освіті, існує колізія, яку Верховна Рада України, на жаль, ще не ліквідувала, але все одно зобов’язана це зробити, оскільки Закон України «Про засади державної мовної політики» несе ознаки базового у мовних питаннях українського суспільства. Даної колізії можна було б і уникнути, якби постмайданна українська центральна влада, включаючи парламент, проявила політичну волю й скасувала у потрібний час, уже після президентських виборів 2014 року, прийнятий з масою зафіксованих правопорушень сумнозвісний закон КаКі, ухваливши замість нього інший Закон, котрий би відповідав не лише Європейській Хартії регіональних або меншинних мов чи іншим міжнародним зобов’язанням України, а й українським національним інтересам, як я пропонував це зробити у своїй публікації «Чому?» ще в березні 2014 року.
   До речі, на час ухвалення бандитською зграєю Януковича КаКівського закону діяло й діє фактично проігнороване нею Рішення Конституційного Суду України (КСУ) у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови)№ 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року (справа № 1-6/99), котрим установлено, що «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя», і вирішено наступне: «1. Положення  частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частини п’ята статті 10 Конституції України)…
   2. Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова.
   У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п’ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.
   3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим…».
   А згадана в процитованому вище Рішенні КСУ частина п’ята статті 53 Конституції України твердить: «Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».
   Як бачимо стаття 7 Закону України «Про освіту» відповідає Конституції України та Рішенню КСУ № 10-рп/99. Але це ще далеко не все…
                                   Агенти Росії в Європі
   Здавалося б, що вже після вступу в силу Закону України «Про освіту» пристрасті мали б влягтися. І якщо в Україні вони таки дещо втратили запал, то поза Україною розгорілися з новою силою. Появилися невдоволені голоси високопосадовців Угорщини, Росії, Румунії, Польщі, Болгарії, Греції, Молдови, котрі почали хто говорити, хто волати про порушення прав відповідних національних меншин в Україні статтею 7 Закону «Про освіту». Прикро, що ці держави де-факто стали союзниками (агентами) Москви у неіснуючій мовній проблемі навколо даного Закону. Найбільше крику наробила Угорщина разом із Росією (вони й далі продовжують звинувачувати Україну в усіх бідах), трохи менше – Румунія і далі – по низхідній…Згодом на непримиренних позиціях залишилися Московщина й Угорщина, Румунія – на майже непримиренних, а решта, мабуть, усвідомили хибність (я б сказав навіть шкідливість для дружніх двосторонніх стосунків) своєї початкової позиції та перейшли до більш конструктивної співпраці із українською стороною. З Москвою – агресором і окупантом частки української землі тут все зрозуміло, а от Будапешт, безпідставно діючи із нею заодно супроти України, проявив себе з дуже поганої сторони. Друзі так не поступають! Українському народу не потрібні безцеремонні «старші брати», а потрібні справжні брати-друзі!
   Невже Угорщина забула, як Москва 1956 року залила кровю угорське повстання проти комуністично-московського тоталітаризму й диктату та російського великодержавного шовінізму, що показано в моїй роботі «Два чоботи – пара»?! Від цього імперського шовінізму – «русского міра» під проводом вірного послідовника Сталіна-Гітлера Путіна тепер уже потерпає Україна, яка захищає свою незалежність і українськість законними з точки зору міжнародного права способами.
 
Плакат Войцеха Осуховського, Польща.
   Невже Москва так вміло смикає за нитки, що позбавляє правителів окремих країн розуму?! Та ні! Всі вони добре усвідомлюють, що коять, бо злочини Росії, яка пішла війною проти України, є очевидними, а дії Києва на захист своєї української ідентичності відповідають міжнародним стандартам. Саме про отаких свідомих окремих європейських московських симпатиків і розповідає моя праця «Обережно – агенти Росії в Європі, або Зґвалтування – не найкращий спосіб отримання жертвою задоволення!».
   Оцініть наведені нижче, що оприлюднювалися різними ЗМІ, висловлювання та вчинки тих, хто діє в унісон з Росією щодо Закону України «Про освіту».
   7 вересня 2017 року Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто сказав (його заява розміщена на інтернет-сторінці уряду): «Україна встромила Угорщині ножа в спину, внісши зміни до Закону «Про освіту», який сильно порушує права угорської меншини».
   Парламент Угорщини 19 вересня 2017 року одноголосно схвалив резолюцію, котрою засудив прийняття Верховною Радою України Закону «Про освіту», вважаючи, що він порушує права українських угорців на Закарпатті, закликав міжнародну спільноту засудити український законодавчий акт і звернувся до свого уряду аби той вжив усіх заходів, щоб Закон України «Про освіту» не почав діяти.
   20 вересня 2017 року обидві палати парламенту Румунії одностайно ухвалили декларацію відносно Закону України «Про освіту», який на думку румунських парламентарів «обмежує право на освіту рідною мовою для етнічних румунів, котрі проживають в Україні, що викликає глибоке занепокоєння у Румунії».
   Президент Румунії Клаус Йоганніс 21 вересня 2017 року заявив: «У результаті, коли ми дізналися про цей закон, я відмовився від свого візиту в Україну (у жовтні 2017 року – примітка моя), і я також виступив проти візиту Головипарламенту України, запланованого наприкінці вересня, щоб послати сильний дипломатичний сигнал».
   Підписання Президентом України Закону України «Про освіту» Міністр Петер Сійярто у коментарях 26 вересня 2017 року для угорського інформагентствп МТІ назвав «ганебним і обурливим», сказавши далі наступне: «Сором та розчарування, що Президент України підписав Закон «Про освіту». Ми можемо гарантувати, що це боляче вдарить помайбутньому України
   Угорщина накладатиме вето на всі кроки в межах ЄС, які представлятимуть прогрес у процесі європейської інтеграції України в дусі програми «Східне партнерство»
   Петро Порошенко досі говорив про європейську Україну, але це те, про що він тепер може забути у намірах і цілях, зважаючи на те, що Угорщина буде блокувати всі ініціативи, вигідні Україні, в усіх міжнародних організаціях, особливо у рамках ЄС».
   6 жовтня 2017 року Петер Сійярто в інтерв’ю російській радіостанції «Коммерсантъ FM» заявив таке (цитую мовою оригіналу): «…украинский парламент принимает вот такое решение (Закон «Про освіту» – примітка моя). Это позор!мы не остановимся до тех пор, пока закон не отменят…На Украине проживают 150 тыс. венгров, и нам не все равно, что с ними будет. Мы несем за них ответственность».
   А ось як на недружні випади Міністра закордонних справ Угорщини Петера Сійярто відреагувало Міністерство закордонних справ (МЗС) України 10 жовтня 2017 року у своєму коментарі: «МЗС України із здивуванням сприйняло заяву Міністра закордонних справ Угорщини П.Сійярто стосовно перегляду Угоди про асоціацію між Україною та ЄС… Ми неодноразово наголошували на своїй відкритості до предметних переговорів. Попри пропозицію української сторони щодо спільного відвідання Закарпаття главами МЗС двох країн, угорською стороною було ухвалено рішення здійснити такий візит в односторонньому порядку… Ми готові до діалогу на міждержавному рівні, на рівні громад та у рамках міжнародних організацій». І хоч би словом МЗС України згадало про угорських українців, яким навіть і не снилося те, що мають українські угорці. На жаль, цього немає в коментарі.
   Після зустрічі зі своїм українським колегою Павлом Клімкіним 12 жовтня 2017 року Петер Сійярто все одно заявив: «Ми розглядаємо новий український закон про освіту як ніж у спину нашої країни. …поки угорська меншина не буде задоволена ситуацією, Угорщина не відмовиться від свого рішення не надавати підтримки пропозиціям України в міжнародних організаціях і не підтримувати важливі для України питання».
   Що ж думають про український освітній закон у контексті дотримання прав національних меншин міжнародні організації, зокрема Рада Європи (РЄ), яка опікується подібними питаннями? Читайте відповідь…
              Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи
   Угорщині й Румунії напевно так кортіло покарати «непослушну» Україну за Закон «Про освіту», що їхні делегати в Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), не дочекавшись висновків Венеціанської комісії, пролобіювали прийняття Асамблеєю 12 жовтня 2017 року достатньо критичної по відношенню до України Резолюції 2189 (2017) «Новий український закон про освіту: головна перешкода для навчання національних меншин рідною мовою»: «1. Парламентська Асамблея занепокоєна статтями, що стосуються освіти мовами меншин у новому законі про освіту...
   2. Різні сусідні країни стверджували, що цей акт порушує права осіб, які належать до національних меншин, й піднімає чутливі питання українського правового режиму.
   3. Асамблея бере до уваги серйозне занепокоєння щодо низки правових питань. Вона вважає, що важливо виконувати зобов'язання, засновані на Європейській конвенції про права людини…, Рамковій конвенції про захист національних меншин… і Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, а також сприяти відновленню конструктивного діалогу між різними зацікавленими сторонами. У цьому відношенні, на думку Асамблеї, зацікавлені сторони повинні дотримуватися трьох взаємопов'язаних принципів на шляху до більш узгоджених домовленостей.
  4. Перший полягає в тому, що знання державної мови будь-якої держави є чинником соціальної згуртованості та інтеграції, і держави мають право підтримувати вивчення державної мови й просити (цікаво звучить «просити» – примітка моя), щоб вона була мовою освіти для всіх.
   5. Другий принцип полягає в тому, щоколи держави вживають заходів щодо просування державної мови, вони мають іти рука в руку із заходами щодо захисту та просування мов національних меншин. Якщо цього не буде зроблено, результатом стане асиміляція, а не інтеграція.
   6. Третій – це принцип недискримінації (жодну національну меншину в Україні не дискримінують, а от українці на своїй рідній землі до цього часу продовжують зазнавати, до певної міри, дискримінації у мовному аспекті, як і в тих країнах, що сильно виступають проти Закону України «Про освіту» – примітка моя)
   8. Виходячи із значених вище принципів і всеохопної концепції «спільного проживання», нове законодавство, схоже, не забезпечує належного балансу між державною мовою та мовами національних меншин.
   9. Зокрема, новий закон призводить до значного скорочення прав, раніше визнаних за «національними меншинами» щодо їхньої власної мови освіти… На думку Асамблеї, це не відповідає концепції «спільного проживання»…
   12. Асамблея обізнана, що україномовні меншини в сусідніх країнах не мають права на одномовну освіту своєю рідною мовою і не дістають переваг від домовленостей, спрямованих на заохочення двомовної освіти. Тому Асамблея рекомендує владі сусідніх країн, які закликають до захисту своїх меншин, проявити готовність запропонувати українським громадам, які проживають у їхніх країнах, угоди, аналогічні тим, на яких вони наполягають для своїх власних меншин (один із небагатьох пунктів, включаючи четвертий, позитивних для України – примітка моя)
   14. Асамблея приймає рішення стежити за розвитком подій в Україні щодо захисту та просування регіональних мов і мов меншин.
   15. Асамблея просить українську владу повністю виконати майбутні рекомендації й висновки Венеціанської комісії та відповідним чином змінити новий закон про освіту».
   Окремі критичні щодо України поправки до цієї Резолюції разом з представниками Угорщини і Румунії також підтримували й делегати із Німеччини, Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Болгарії й Польщі. З української делегації Резолюцію підтримав лише Мустафа Джемілєв: його позиція є дивною. Навіть доповідач Андреас Херхель (представник Естонії), який готував її проект, утримався, бо проголосовані поправки, внесені виключно угорськими і румунськими членами ПАРЄ (більшість їхніх пропозицій були підтримані), суттєво змінили зміст Резолюції. А чому ж українські члени Асамблеї не вносили свої пропозиції для відстоювання правоти України?
   Представники Угорщини, Румунії, Хорватії та Сербії виступили проти ідеї «змішаного навчання» із викладанням, до прикладу, 60% предметів українською і 40% – мовою меншин.
  Також з Резолюції виключили тезу про те, що навчання «тільки мовою меншини» (без викладання частини предметів державною мовою) завдає шкоди самим дітям цієї національної меншини через зменшення їхньої конкурентності на ринку праці й ускладнення вступу до вищих навчальних закладів. За видалення даної тези проголосували угорські, румунські, німецькі, хорватські та польські делегати.
   Лише із мінімальною перевагою (42 голоси «за», 39 «проти») була відхилена угорська поправка про виключення п. 4, і так само (40 на 37 голосів) – пропозиція парламентарів із Угорщини та Румунії, які пропонували видалити з Резолюції п. 12.
   Резолюцію 2189 (2017) з окремими упередженими політичними висновками щодо Закону України «Про освіту» до певної міри можна розцінювати як своєрідний тиск на суто правовий орган – Венеціанську комісію, що для ПАРЄ взагалі мало б бути неприпустимим.
   Незважаючи на критичний тон Резолюції 2189 (2017), її пункти 4 і 12 є позитивними для України при відстоюванні нею своєї правоти перед упередженими критиками Закону «Про освіту», зокрема Угорщини й Румунії.
   Після зустрічі в Бухаресті 13 жовтня 2017 року з Міністром закордонних справ Румунії Теодором Мелешкану Міністр закордонних справ України Павло Клімкін із певним натяком заявив таке: «Я знаю про те, яким чином Румунія сприяє українській освіті, одночасно хотів би, щоб ми разом зробили більше». Далі він сказав, що для 60 тисяч румунських українців є лише один ліцей, а для України є оосбливо важливим аби українці, котрі мешкають вздовж кордону з Україною, могли здобувати освіту рідною мовою. Після сказаного очевидною є велика недостатність у сприянні Румунією українській освіті. Тому тут Павло Клімкін мав би говорити твердо та однозначно, а не натяками, спираючись на п. 12 Резолюції ПАРЄ 2189 (2017), витримки з якої подано вище, про вимогу України до Румунії зробити у освіті стільки ж для румунських українців, скільки Україна зробила для українських румунів, й звісно, що це можна робити разом і не тільки для прикордонних українців Румунії.
                Та повертаємося до російських союзників…
   17 жовтня 2017 року в Москві відбулася зустріч Прєдсєдатєля Совєта Фєдєраціі Россійской Фєдєраціі Валєнтіни Матвієнко із Головою Державних Зборів Угорщини Ласло Кевером. Ось, що вона сказала, принагідно подякувавши  Угорщині за популяризацію російської мови й літератури, про український освітянський законодавчий акт: «Ми будєм дєйствовать, чтоби побуждать Украіну убрать із закона всє діскрімінаціонниє мєропріятія. Ми нє можєм допустіть, чтоби он вступіл в сілу (Московщина буде бомбити Київ за його законні дії чи що? – примітка моя)… Он грубо нарушаєт європєйскіє конвєнціі в сфєрє прав національних мєншінств, іхніх язиков і культури. На Украінє прожівают мілліони русскоговорящіх соотєчєствєнніков. С прінятієм закона об образованіі політіка витєснєнія русского язика і совсєм набіраєт «законних» форм». До речі, ч.1 ст. 68 Констітуціі Россійской Фєдєраціі недвозначно стверджує таке (цитую оригінал): «Государственным языком Российской Федерации на всей ее территории является русский язык». Ласло Кевер зі свого боку загострив увагу на потребі покращення стосунків між ЄС та Росією, а також заявив наступне: «Сьогодні розв'язати актуальні світові проблеми, конфлікти без участі Росії неможливо… Угорщині Україна потрібна як стабільний і врівноважений сусід. Закон «Про освіту» свідчить, що, на жаль, сьогодні ця країна є нестабільною. Питання зачіпає нас не меншою мірою, ніж Росію. В Україні проживає 170 тисяч угорців. Цей закон унеможливлює навчання дітей угорською мовою. Ми не знайшли жодної здорової причини ухвалення даного документа, крім бажання посилити напругу всередині України».
   Петер Сійярто говорить про 150 тисяч угорців (дивіться вище), а Ласло Кевер – про 170 тисяч. Хоч би самі між собою розібралися, не кажучи вже про відверту неправду з боку Голови Державних Зборів Угорщини, який заявляє, що Закон України «Про освіту» «унеможливлює навчання дітей угорською мовою», бо його стаття 7 (дивіться її вище) якраз уможливлює «навчання дітей угорською мовою» (на тлі цих незаслужених закордонних випадів проти України моя стаття «Не ваше собаче діло!» буде тут злободенною).
   Невже Угорщина, будучи свого часу під багатолітнім ворожим диктатом Москви, котра є ворогом України, бо по-бандитськи порушила її територіальну цілісність і пішла на українську землю війною, діє за принципом: «Ворог мого ворога – мій друг»? Невже Угорщині є ближчою Московія, а не Україна? Невже Угорщина вважає Україну ворогом, що домовляється з Московщиною про спільні дії супроти України?!
   Як я вже писав вище, ПАРЄ прийняла Резолюцію 2189 (2017), п. 15 котрої говорить про Венеціанську комісію, висновки якої Україна мала б виконати. Та й високі владні представники України неодноразово заявляли про готовність повністю врахувати рішення даної Комісії (хоча усі вони з будь-якого питання, без виключення, мають рекомендаційний, а не зобовязуючий характер) в українському законі про освіту. Зокрема Президент України Петро Порошенко у своєму виступі на сесії ПАРЄ 11 жовтня 2017 року сказав таке: «Я впевнений, що висновок Венеціанської комісії зніме всі контраверсійні трактування і непотрібні підозри. І я впевнений, що ми втілимо усі рекомендації Комісії в цьому законі». Тому тут може бути цікавою думка правників інших країн щодо неї. Читайте нижче…
         «Чи дійсно Венеційська комісія… є другом України?»
   17 жовтня 2017 року інтернет-видання «Главком» опублікувало сміливу думку про Венеціанську комісію у інтерв’ю «Голова Конституційного суду Литви Дайнюс Жалімас: Ви впевнені, що Венеційська комісія є другом України?»: «Я можу чесно сказати, що члени Венеційської комісії, в тому числі пан Букіккіо (Джанні Букіккіо є головою (президентом) Венеціанської (Венеційської) комісії (ВК) – примітка моя), неодноразово намагалися тиснути на нас, мовляв вони відкличуть цей захід з Литви (мова йде про міжнародну неурядову конференцію Конституційних судів, що проходила у вересні 2017 року в Литві, на який вона не допустила суддів Конституційного суду Росії, котрі  за ніч (!) 19 березня 2014 року всі 19 чоловік скоїли міжнародний злочин, одноголосно всупереч міжнародному праву узаконивши агресію Росії проти України та анексію Криму, на знак солідарності з Україною ввівши проти них 2016 року санкції у вигляді 10-річної заборони їм на вїзд до Литви – примітка моя). …Венеційська комісія тиснула на всі можливі важелі, на мене, на міністра закордонних справ. Але згодом зрозуміли, що тиск на Литву нічого не дасть. На початку жовтня голова Конституційного суду РФ Валерій Зорькін у своїй статті в «Російській газеті» цю всю історію чудово описав… Він розповів, що голова Венеційської комісії неодноразово висловлював підтримку російській делегації. І навіть після конгресу він (Букіккіо) прислав лист-вибачення Зорькіну, що, на жаль, йому не вдалося вплинути на владу Литви. Отже, це питання риторичне. Чи дійсно Венеційська комісія в особі її голови є другом України?..
   Я вважаю, що Венеційська комісія сама зраджує своїм принципам, коли вона підтримує такі Конституційні суди, як у Росії…
   Це ж питання підіймалося паном Букіккіо неодноразово. Мовляв, якщо ми почнемо виключати такі суди, як Конституційний суд Російської Федерації, то організація просто розвалиться. Чи дійсно це так? Але наскільки буде дієвою організація, у якій перебувають
міжнародні злочинці?..
   Я не розумію, чому Україна із кожного питання звертається до Венеційської комісії? Таке враження, що в Україні немає юристів. В даній ситуації ми відстоюємо європейські цінності. Ми хочемо сказати, що не можемо спілкуватися на рівних з людьми, які скоїли такі міжнародні злочини. І тут, навіть заклики пана Букіккіо вести діалог, а не займатися конфронтацією, наражаються на запитання: діалог з ким і про що? Діалог про те, як анексувати чужі держави, чужі території? Росіяни ж не визнають, що вони зробили. Наочний приклад – стаття Зорькіна. Він Литву і Україну називає неонацистськими державами, по духу близькими до нацизму. Тому, перепрошую, діалог про що?Неможливо вести діалог з судом, який заперечує твоє право на існування. Я маю на увазі анексію Криму».
   Як бачимо, влада маленької Литви та Конституційний суд Литовської Республіки твердо і послідовно відстоюють свою точку зору. Українській владі та КСУ є з кого брати приклад.
   Далі йде важливий матеріал, котрий дає вичерпні відповіді на аналізовані в даному моєму дослідженні проблеми…
                       Позиція члена Венеціанської комісії
   24 жовтня 2017 року у «Главкомі» було оприлюднено інтерв’ю «Член Венеційської комісії Сергій Головатий: Навчання виключно мовою нацменшин? Такого не допускає жодна країна Європи!», назва якого є однозначною, але я все-таки наведу витримки з нього: «Де проходить межа між правом дитини здобувати освіту рідною мовою і правом держави вимагати знання державної мови?
   У міжнародному праві цю межу визначає Рамкова конвенцією про захист нацменшин. Зокрема, дві статті: 13-та й 14-та. Згідно з 13-ою статтею, держави-сторони конвенції, включно з Україною, визнали в рамках своїх освітніх систем за особами, які належать до нацменшин, право створювати свої власні приватні освітні та навчальні заклади й керувати ними. Проте, слід усвідомлювати, що здійснення такого права не накладає жодних фінансових зобов’язань на нашу державу…
   У статті 14-й ідеться про те, що сторони зобов’язались визнати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право вивчати свою материнську мову…Тут слід звернути увагу на два істотні аспекти: по-перше, в Конвенції йдеться не про імперативний обов’язок держави – «забезпечити», а про те, що вона«намагатиметься» це робити; по-друге, держава буде так чинити, якщо на те в неї є можливість (формула конвенції: «за можливості»)Проте найважливішим у цьому аспекті в Конвенції є те, що все це має здійснюватись, не завдаючи шкоди для вивчення усіма державної мови або для викладання державною мовою
   За міжнародною практикою і європейськими стандартами держава, не порушуючи їх, є доволі вільною у визначенні своєї мовної політики. У цьому питанні слід керуватись двома головними засадами: з одного боку, державною мовою повинні володіти і отримувати нею освіту всі, а з другого – особам, що належать до національних меншин, повинне бути забезпечене  право на вивчення своєї рідної мови й здобуття освіти в певному обсязі своєю рідною мовою. Ось це і є та межа.Чи виходить за ці межі 7-ма стаття нашого закону? На мій погляд, жодним чином…
   Президент України, виступаючи у ПАРЄ заявив, що Україна погодиться зі змінами Закону «Про освіту», якщо їх запропонує внести Венеційська комісія. Тобто Україна готова визнати, що закон не досконалий?
   Якщо у Венеційської комісії будуть істотні зауваження юридичного змісту, то Україні доведеться їх врахувати. Але, на мій погляд, у нашому законі немає істотних порушень європейських юридичних стандартів, установлених Європейською конвенцією про захист національних меншин. Погляньте, як автори проекту резолюції в ПАРЄ (а це головним чином угорські та румунські депутати) назвали цю «проблему»: за їхнім авторством назва доповіді та Резолюції така: «Новий український закон про освіту: головна перешкода для навчання національних меншин рідною мовою». Це ж просто відверта брехня! Бо стаття 7 нашого Закону легко й переконливо доводить, що цене так. І в ній – цілковито навпаки.
   У системі європейського правопорядку головним і найвагомішим експертним органом з юридичних питань є Венеційська комісія… Її висновки (як, між іншим, і резолюція ПАРЄ) є так званим європейським «м’яким» правом«Жорстке» право – це те, що містить зобов’язальні нормиНатомість «м’яке» право – це рекомендації. Держава, котра бажає виявляти себе надійним партнером Ради Європи, зважаючи на авторитетність Венеційської комісії, завжди намагатиметься враховувати її поради та приводити своє законодавство у відповідність до її рекомендацій…
   Навіть президент Венеційської комісії Джанні Букіккіо нещодавно зазначав, що наразі співпраця України з Венеційською комісією є найкращою, відколи Україна приєдналась до цього органу Ради Європи. Україна на відміну від Росії, Угорщини, Польщі чи Туреччини доволі продуктивно реагує на зауваження Венеційської комісії (виходить, що Росія, Угорщина і Польща, будучи членами РЄ, погано виконують рекомендації ВК, але в той же час, особливо дві перших, повчають Україну, яким має бути її освітнє законодавство – примітка моя)
   До речі, хочу підкреслити, що свою Резолюцію Асамблея (ПАРЄ – примітка моя) ухвалила на основі доповіді Комітету з питань культури, науки, освіти та медіа, в якій наведено досить цікаві статистичні дані, зокрема: в Україні діє 581 школа виключно з російською мовою викладання (а це, на хвилиночку, 356 тисяч учнів). Окрім цього, є 78 шкіл виключно з румунською мовою викладання (а це 19 тисяч учнів). Далі: є 71 школа виключно з угорською мовою навчання (близько 16 тисяч учнів). Утім, такого – коли навчання повністю здійснюється виключно мовою національної меншини – жодним чином не повинно бути. Такого не допускає жодна країна Європи!..
   Українці за кордоном здобувають освіту державними мовами тих країн, де вони й проживають (чому українська влада, зокрема МЗС, жорстко не добивається для них того, що вже мають вказані національні меншини в Україні? – примітка моя).
   Дійсно, ПАРЄ у своїй резолюції висловила невдоволення тим, що заздалегідь не було проведено консультацій щодо 7-ї статті ухваленого Закону з представниками нацменшин. Проте мене дивує, чому наші делегати до Асамблеї не виступили з цього приводу і не пояснили суть справи, не спробували вилучити цей елемент із проекту резолюції? Така можливість у них була, проте ніхто цього не зробив. Чому промовчали?! Усі 12 поправок до підсумкової резолюції ПАРЄ внесли угорці з румунами. А українська делегація не внесла жодної. Хоча підстави для цього були вагомими.  
   Адже реально не існувало жодної можливості здійснити таке консультування ні з представниками нацменшин до ухвалення Закону, ні заздалегідь надіслати статтю 7 в ухваленій редакції до Венеційської комісії. Тому що ухвалена редакція статті народилася на світ лише під час дебатів у сесійній залі Верховної Ради як компромісТому й не було чого надсилати до Венеціанки чи обговорювати з представниками нацменшин заздалегідь. Адже та редакція тексту, що її вніс профільний комітет у другому читанні, цілком задовольняла нацменшини. Бо вона лише консервувала той абсурдний стан, що існував у нас десятиліттями та який надалі вже не може існувати – бо є ненормальним навіть з точки зору не тільки здорового глузду, а й самої ПАРЄ, яка висловилась негативно щодо факту навчання винятково мовами нацменшин і на шкоду державній мові. То як можна було заздалегідь узгоджувати вдома чи надсилати за кордон те, чого реально до вечора того дня, коли було Закон ухвалено, просто не існувало? Таких консультацій в природі не могло бути, бо нову редакцію статті 7 було сформульовано тоді, коли відбувалось остаточне голосування за закон у другому читанні.
   То чому ці поправки до статті 7 закону так роздратували ту саму Угорщину?
   У радянські часи, приміром, угорці на Закарпатті були двомовними, бо навчались російською (як мовою «межнационального общения» в рамках концепції «новая общность – советский народ») та угорською. А в роки української незалежності, ще від часу ухвалення Конституції 1996 року за Кучми, а потім і за часів Ющенка та Януковича виникла ситуація, коли вже  російською так навчати не було потреби, а українську як державну не було запроваджено в освітній процес. Як не прикро, але в минулого керівництва нашої держави так і не дійшли руки до забезпечення належного функціонування української як державної в усіх сферах суспільного життя, включно з освітньою. Отже, якби ухвалили закон без того, що було здобуто як компроміс, то він би просто законсервував радянську модель, яка існувала в Україні й у пострадянський період до останнього часу. Це нехлюйство з боку попередніх керівників Української держави спричинило утворення мовних анклавів, які маємо нині. Про це цілком слушно зауважує міністр освіти Лілія Гриневич: «Будь-які створені «мовні гетто» – це завжди політично уразлива територія для територіальних претензій. Погляньте, що було в Криму. В Криму взагалі не було української мови…»…
   Чи могла Україна уникнути нинішнього конфлікту із сусідами, і як?
   Ухвалений закон жодним чином не мав на меті розсваритись із сусідами. Його пріоритетною метою було закласти підвалини для так потрібної країні системної реформи освіти загалом…Невдоволення з боку сусідніх держав виникло через те, що з ухваленням українського закону для них закінчується така собі «комуністична лафа», коли коштом української держави, а точніше – за кошт кожного українського платника податків, навчання в школах у певних регіонах здійснювалось державними мовами Угорщини або Румунії.З якого це дива ми всі разом – громадяни України – маємо готувати за власний кошт майбутніх спеціалістів чи посадовців для сусідніх держав?!..
   Я сподіваюсь, що Венеційська комісія не скаже, що Україна припустилася грубої юридичної помилки. Адже ще в минулому Комісія в попередніх своїх висновках неодноразово наголошувала на важливості захисту в Україні, як  парадоксально це не звучало б, саме української мовиДосить лише перечитати висновок Венеційської комісії щодо так званого «закону Ківалова-Колєсніченка» (КаКі – примітка моя). Ще тоді Комісія вказала на те, що має бути встановлено баланс між застосуванням мов меншин і захистом української як державної, зважаючи на особливу ситуацію, за якої російська посіла панівне становище в Україні, що становить серйозний виклик для нашої держави.    
   Посол Угорщини в Україні Ерно Кешкень в інтерв’ю «Главкому» заявив, що в його країні українська громада налічує лише сім тисяч осіб і порівнювати їх із чисельнішою угорською громадою в Україні не варто. Він має рацію?
   Я би з цього питання взагалі ані з угорським послом, ані з румунським не заводив би мову. По-перше, не їм вказувати, як Україні визначати свою державну мовну політику. Це суверенне право України, де іншим державам – зась. По-друге, угорський міністр закордонних справ заявив, що Угорщина не відступить, «допоки угорська меншина не буде задоволена ситуацією…». Поведінка офіційного Будапешта є досить агресивною. І в цьому аспекті ми вже маємо досвід: Путін, анексуючи Крим, обґрунтовував свою агресію інтересом захисту «русскоязычних соотечественников»
   А якщо порівняти наші закони із законодавством Румунії чи Угорщини.
   Аби отримати угорське чи румунське громадянство, потрібно знати державну мову цих країн, скласти з неї іспит. У нашому законодавстві є вимога складання такого іспиту? Ні… Коли сьогодні всі радіють із того, що на українському телебаченні буде 75% української на добу, а решта 25% – російської, то з чого радіти? Європейський Суд з прав людини авторитетно визначив, що державна мова – це конституційна цінність нарівні з державною територією чи з державним прапором… У кожній державі Європи мовлення (радіо- чи теле-) стовідсотково ведеться державною мовою на всій її території. Але іншою мовою, зокрема мовою національної меншини, воно може здійснюватись лише на тій території, де компактно проживає відповідна меншина, і то – не всю добу. А на території України – лише Крим, де компактно проживає російська етнічна меншина
   Видано сотні тисяч румунських і угорських паспортів громадянам України. Але ж наша Конституція каже, що у громадянина України може бути лише одне громадянство – українське. Натомість на Українську державу, її конституційний правопорядок ніхто не зважав, видаючи українцям паспорти іншої держави…».
   Та рухаємось далі…
                   Ситуація з Польщею. Приклад Казахстану
   26 жовтня 2017 року під час засідання комісії Сейму з питань контактів із поляками за кордоном Міністр народної освіти Польщі Анна Залевська зазначила: «Ми можемо чесно сказати полякам в Україні, що жоден з їхніх привілеїв, які передбачені двосторонніми договорами, не обмежуватиметься». Така її позиція випливає з двосторонньої декларації, підписаної 24 жовтня 2017 року нею та Міністром освіти і науки України Лілією Гриневич. Вона також підкреслила, що Україна хотіла б аби «усі школи національних меншин виглядали як польська школа».
   На даний час в українських загальноосвітніх навчальних закладах польською мовою навчається 1 785 учнів, вивчають польську як предмет 45 964 учні, у тому числі, як другу мову – 27 636 учнів.
   В ситуації із Законом України «Про освіту» Польща зайняла набагато конструктивнішу позицію, ніж, скажімо, Угорщина, але, на жаль, вона займає абсолютно неконструктивну точку зору в історичних питаннях, зокрема таких як Волинська трагедія. Офіційна Варшава взагалі хоче заставити Київ дивитися на весь період визвольної підпільної боротьби Української військової організації (УВО), Леґії українських націоналістів (ЛУН), Організації українських націоналістів (ОУН), ОУН(б), тобто бандерівської, під проводом Степана Бандери, ОУН(м) – мельниківської під проводом Андрія Мельника, УПА «Поліська січ» Тараса Бульби-Боровця і УПА (мій матеріал «Украина, не подведи Майдан… Не подведи всех нас» пошановує її) тільки так, як хоче вона, увівши змінами до закону про Інститут національної пам’яті Польщі кримінальну відповідальність за заперечення «злочинів українських націоналістів у 1925 – 1950 роках» (усіх гамузом, за принципом колективної відповідальності – без розбору хто й що робив, просто за те, що – націоналісти, а значить – українські незалежники і противники польської окупації української землі) проти поляків та прирівнявши діяльність українських націоналістичних організацій до дій злочинних комуністичних, нацистських і фашистських режимів й відкидаючи реальні факти історії, замовчуючи масові багатотисячні вбивства з особливою жорстокістю (її навіть страшно деталізувати) польською самообороною і Армією Крайовою (АК) під керівництвом польського уряду у вигнанні мирних українців, включаючи маленьких дітей, з метою повної деукраїнізації «східних кресів» разом із Волинню, тобто споконвічних українських земель, та відмовляючись від погодженого обома сторонами ще в 2003 році компромісного, адже жертви ж були з обох боків, принципу «Прощаємо і просимо вибачення». Такими підходами Польща однозначно грає на руку ворога України Росії (зверніться до моїх публікацій «148 зрадників України!» та «Росія аплодує!»).
   Хоча схоже, що польська влада намірилася ревізувати історію не лише в 1925 – 1950 роках, а й значно раніше, бо Прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравєцкій договорився вже до того, що для нього Богдан Хмельницький є таким же злочинцем, як німецькі нацисти Гітлер і Гіммлер (це ж треба бути настільки «розумним», щоб поставити їх в один ряд). Ось що він заявив 11 лютого 2017 року під час зустрічі в публічній бібліотеці з жителями міста Холм Люблінського воєводства у своєму виступі про багатовікові стосунки поляків і євреїв: «…в нас були найбільші німецькі репресії за допомогу євреям, саме в нас євреям допомагало найбільше осіб...
   У нас майже тисяча років співпраці на одній землі з євреями, цього не можна порівняти з іншими країнами в Європі та світі (історична маячня, адже те ж саме стосується й України – примітка моя). Євреї почувалися на наших землях щасливими (ці твердження український літератор Юрій Винничук у своїй статті «Прем'єрські байки», оприлюдненій виданням «Збруч» 13 лютого 2018 року, на підставі реальних історичних фактів називає байками, а антисемітизм Хмельницького, вказаний далі, – фікцією, оскільки історики причиною тодішнього українсько-єврейського конфлікту (не антисемітизму) називають соціально-економічні протиріччя – примітка моя). Багато із них проживало в Холмі...
   Польські правителі скористалися мудрістю наших єврейських братів (отаке примітивне загравання з євреями після того, як польська влада опростоволосилася із новими двоякотрактованими нормами закону щодо Голокосту, котрі не сприймає Ізраїль, видно неозброєним оком – примітка моя)
   Першим великим злочинним актом проти євреїв, який у єврейській історіографії часом прирівнюється до Голокосту, було повстання Хмельницького. Очевидно, що тоді доходило до страшних злочинів, історики кажуть про 100 тисяч вбитих євреїв.
   Один з рабинів (м. Торунь Куявсько-Поморського воєводства – примітка моя) представив свій погляд на історію. Він говорив про трьох злочинців на «х» – Гітлер, Гіммлер і Хмельницький. Для наших сусідів Хмельницький – це національний герой, а для нас той, хто фактично зробив перший акорд у загибель Речі Посполитої».
   Але чомусь Матеуш Моравєцькій не згадує про одного із сучасниів Богдана Хмельницького (до речі, в його українському козацькому війську, за твердженнями істориків, приблизно десяту частину складали євреї, тому не треба Гетьмана Хмельницького безпідставно очорнювати за принципом колективної відповідальності всіх українців без розбору та диференційованого підходу) україноненависника польського воєводу Стефана Чарнєцкого, який сам говорив (історія підтверджує його слова), що замордував, вбиваючи, спалюючи живцем, саджаючи на кіл, не менше ста тисяч мирного українського люду(з яким рафінованим нацистом його можна порівняти?)на «питомих польських землях» Київщини, Черкащини й Поділля, теж маючи на меті деукраїнізацію цих споконвічних українських земель. Прем’єр-міністр Польщі мовчить про тодішні страшні злочини, скоєні поляками проти укранців, оскількидля Матеуша Моравєцького та Польщі Стефан Чарнєцкій – це національний герой, котрий утверджував Річ Посполиту на загарбаних українських землях, а для українців – це злочинець, вбивця та кат. Прем’єр-міністр Польщі, сумуючи за загибеллю Речі Посполитої, початок якій, за його словами, поклав Богдан Хмельницький, натякає на територіальні претензії до України?
   Отакою є тепер ситуація з Польщею, котра постійно претендувала на роль адвоката України в Європі. Коли так починає поводитися адвокат, то як тоді має діяти обвинувач? Якщо оця недалекоглядна державна історична політика офіційної Варшави відносно Києва буде продовжуватися, то користь від неї матиме тільки Москва, що й було вже не раз у минулому.
   Україна ж не повинна мовчки ковтати безпідставні образи, бо, як кажуть у народі, апетит приходить під час їди. Або є і ще різкіша народна мудрість: «Пусти свиню під стіл, то вона залізе й на стіл». І це стосується не тільки Польщі в історичному контексті, а й усіх європейських держав, які проявили себе справжніми українськими «друзями» після появи Закону України «Про освіту», упереджено його критикуючи та безпідставно звинувачуючи Україну в порушенні прав найменшин, який нарешті починає дбати про мовні потреби українців на українській землі і захищати такі ж потреби національних меншин України відповідно дл міжнародно-правових норм, але вже без шкоди українським національним інтересам.
   Цікавим у контексті внутрішньоукраїнської державної мовної політики є приклад Казахстану, а саме Указ Президента Республики Казахстан «О переводе алфавита казахского языка с кириллицы на латинскую графику» № 569 от26 октября 2017 года, в якому сказано: «В целях обеспечения перевода алфавита казахского языка с кириллицы на латинскую графику ПОСТАНОВЛЯЮ:
   2. Правительству Республики Казахстан:
   обеспечить поэтапный перевод алфавита казахского языка на латинскую графику до 2025 года…».
   Коротко і ясно, незважаючи на невдоволення Москви та її прихильників усередині Казахстану і керуючись тільки казахстанськими національними інтересами з метою поступового позбавлення впливу Росії на культурно-мовну політику Казахстану.
  Україні варто взяти на озброєння такий впевнений казахстанський підхід, враховуючи, що «старшобратівські» мовні указанія поступають Києву не лише від Московщини та підтримуються її «п’ятою колоною» на українській землі, а й від окремих російських союзників у Європі. Дивіться самі…
                   Чим відповість Угорщина після Польші?
   Премєр-міністр Угорщини Віктор Орбан, який помпезно приймає на угорській землі правітєля всія Россіі Путіна Владіміра Владіміровіча, кумиром котрого є кровавий кат угорців Андропов, і називає «дурістю демонізацію Путіна» (та моя робота «Подякуймо Путіну…» підтверджує таки його демонічність), довго мовчав і врешті-решт під час зустрічі в Будапешті із представниками закордонних угорців 9 листопада 2017 року (матеріал «ЄП» від 13 листопада 2017 року «Прем'єр Угорщини: мені байдуже, чи відповідає стандартам український закон, питання в іншому») заявив наступне: «Дуже важко співпрацювати з країною, яка явно дискримінує наших співвітчизників, що проживають на її території
   В даному контексті ми не будемо починати марну й філософськи неоднозначну дискусію про міжнародні стандарти захисту прав меншин
  Натомість Європейський Союз твердо стоїть на заявах про те, що рівень прав меншин, який вже досягнутий та наданий, не може бути зменшений з жодної причини…
   І незаперечним фактом є те, що новий Закон України «Про освіту» являє собою зменшення такого рівня у порівнянні з попередньою ситуацією.
   Це є фактом навіть попри заяви України, що вона дотримується міжнародних стандарті у певній формі. Я не знаю, чи є коректними ці заяви України, і мене це не обходить…».
   А ось що Віктор Орбан сказав 14 листопада 2017 року (текст заяви розміщений на інтернет-сторінці уряду Угорщини): «Я хотів би запевнити закарпатських угорців, що незалежно від того, куди повіє вітер, угорський уряд не відступиться від своєї позиції. Ми будемо рішуче її відстоювати не тільки тут чи в Києві, а й у ЄС. І якщо ви слідкуєте за останніми подіями – в тому числі в НАТО та ЄС – ви можете побачити ознаки принципових дій угорських дипломатів
   Ми не приймаємо жодних дебатів, відповідає чи ні новий український закон існуючим чи гіпотетичним європейським нормам. Нас ці дебати не обходять…».
   Не відстає від Віктора Орбана і Віце-прем’єр-міністр Угорщини Сем’єн Жолт, який на телеканалі М1 заявив таке (текст виступу розміщено 15 листорада 2017 року на інтернет-сторінці партії Fidesz (Fiatal Demokraták Szövetsége) МРS (Magyar Polgári Szövetség), тобто Асоціація молодих демократів – Угорський громадянський союз): «Угорське громадянство для закарпатців – це не тільки емоційне питання, а й екзистенційне, оскільки дозволяє вільно пересуватися по світу. Уряд прагне до цього, абилюди відчули переваги бути громадянином Угорщини
   Сьогодні, доки мовне законодавство не буде відкликано, угорський уряд перешкоджатиме всім важливим для України ініціативам». При цьому він наголосив, що закордонні етнічні угорці мають право на автономію, а загалом прийняли присягу громадян Угорщини за кордоном майже мільйон угорців – жителів інших країн, зокрема в державах Карпатського регіону 870 тисяч людей отримали угорське громадянство за спрощеною процедурою.
   Цікаво, скільки ж насправді громадян України отримали громадянство Угорщини всупереч Конституції України? І чи не загрожує така повзуча іноземна паспортизація українських громадян національній безпеці України?! Адже угорський високопосадовець Сем’єн Жолт уже відкрито говорить  про автономію для етнічних українських угорців. Як правило, все починається з культурної автономії, потім переходить до територіальної, а потім… Україна отримує окуповані Росією Крим та частину Донбасу під маркою «ДНР»/«ЛНР» (читайте мій матеріал «Як російський офіцер у своїх батьків-українців стріляв…»). Ну а подібна мовно-культурно-територіальна автономія у Закарпатті (в моїй статті «Донбас = Закарпаття?» читачі знайдуть цікаві паралелі) вже за сценарієм Будапешту може згодом перетворитися у такий собі майже анклав під назвою «ЗНР», тобто…
                       «Закарпатська народна республіка»
   Про це 17 листопад 2017 року говорив народний депутат України Ігор Лапін під час години запитань до КМУ у Верховній Раді України, коли апелював до Прем'єр-міністра України Володимира Гройсмана: «Хочу звернути увагу на Закарпатську область. У нас там є пан Геннадій Москаль, який спокійно дивиться на те, як у нас висять прапори інших держав на держустановах України (хтось може собі уявити, щоб український державний прапор розміщувався на держустановах Угорщини чи Румунії в місцях, де мешкають українці?! – примітка моя)... Ми дограємось до «Закарпатської народної республіки» (моя публікація «Як українська революція з’їла свого героя!» застерігає від повторення трагічних помилок минулого). У відповідь Володимир Гройсман сказав: «Ми – демократична унітарна країна. І ніхто не має собі дозволяти виходити за рамки законодавства. Як би не називалася посада тієї чи іншої людини. Я ваше звернення адресую віце-прем'єр-міністру з питань регіональної політики, щоб він з'ясував інформацію щодо цього. Якщо буде потрібно звернутися до Президента для врегулювання цього питання, коли будуть виявлені факти сепаратизму, я звернусяЩодо заяв урядів інших країн, то можу сказати, що ми толерантна демократична країна і повністю забезпечуємо права нацменшин. Але треба пам'ятати, що ми – Україна і наша мова українська і її треба поважати. Не можна з нами розмовляти в тоні шантажу».
   Та якраз Угорщина й Росія найбільше виявляють неповагу до української мови своїм ставленням до Закону України «Про освіту», а отже – до українців і України, та трохи менше за них – Румунія, хоча попри це Київ усе одно демонструє готовність до конструктивної співпраці з Бухарестом, підтвердженням чому є повідомлення «ЄП» про зустріч у Брюсселі Президента України Петра Порошенка і Президента Румунії Клауса Йоганніса 24 листопада 2017 року, після якої останній сказав: «Я попросив і Президент Порошенко прийняв це, що будь-які подальші зміни чи покращення, які стосуються цього законодавства, оскільки воно стосується румунської меншини, будуть внесені лише після двосторонніх консультацій з румунською владою та з представниками румунської меншини в Україні». На жаль, такої конструктивної співпраці між офіційними Києвом і Будапештом немає через деструктивну позицію останнього, що засвідчує наступне сообщєніє для прєсси від 8 грудня 2017 року МІД РФ: «7 декабря «на полях» 24-го заседания СМИД ОБСЕ в Вене состоялась беседа Министра иностранных дел Российской Федерации С.В.Лаврова с Министром внешнеэкономических связей и иностранных дел Венгрии П.Сиярто
   В контексте урегулирования кризиса на Украине выражена серьезная озабоченность проводимой Киевом политикой «украинизации» образования, ее пагубным воздействием на положение национальных меньшинств».
   Це – чергова брехня, бо в Україні немає кризи, а є російська збройна агресія – війна проти України (проаналізуйте мою замітку «Маразм продовжується…»: попри всі гострі кути стосунків із окремими українськими західними сусідами західна ділянка кордону України є безпечною, адже ті сусіди входять до НАТО та ЄС, котрі не дозволяють своїм членам висувати територіальні претензії до сусідніх держав, а НАТО ще і боронить своїх членів від зовнішніх зазіхань), яка почалася у тому числі й через те, що українська влада (моя праця «Владна багатоголовість доведе нас до цуґундера!» аргументує, як вона має формуватися) після 1991 року на південно-східній території України дозволяла Росії безперешкодно вирощувати московську «п’яту колону», проводити свою русифікаторську політику та насаджувати «русскій мір», котрі закінчилися тим, про що я сказав вище відносно паралелей «Крим – «ДНР»/«ЛНР» – «ЗНР». Так само, як і немає пагубной для «національних мєньшінств» «украінізаціі» образованія», а є законний захист із допомогою Закону України «Про освіту» українського мовно-освітнього простору зі збереженням прав національних меншин відповідно до норм Конституції України та міжнародного права.
   Але принаймні в цій ситуації усі (Росія, як агресор і окупант, до уваги не береться) упереджені, оскільки посилаються на неправдиві аргументи, закордонні критики Закону України «Про освіту» сходяться на тому, що остаточну крапку у баталіях навколо нього має покласти ВК (для цього вони навіть пролобіювали прийняття ПАРЄ наведеної вгорі відповідної Резолюції 2189 (2017): тільки б потім не з’явилося різночитання рішення Комісії, при якому на біле казатимуть чорне й навпаки), хоча вся їхня безпідставна зовнішня критика базується на вигаданому порушенні прав національних меншин, яку аргументовано спростовує член Венеціанської комісії Сергій Головатий (дивіться вище).  
   Отже…
                              Рекомендації Венеціанської комісії
   8 грудня 2017 року в Брюсселі за підсумками роботи Ради асоціації Україна-ЄС, згідно повідомлення «ЄП», Віце-прем’єр-мінстр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе підписала спільну із ЄС заяву, в якій погодилась, зокрема, на таке: «Що стосується Закону «Про освіту», Рада асоціації погодилася, що є необхідність забезпечити збереження тих прав, які вже є у осіб, котрі належать до національних меншин». Така заява не є юридичним зобов’язанням, але вона є політичним зобов’язанням, а тому українському високопосадовцю краще вже було спочатку дочекатися Висновку (рекомендацій) ВК, а вже потім, керуючись ним, підписувати відповідну заяву.
   Венеціанська комісія того ж 8 грудня 2017 року схвалила документ-рекомендації «Україна – Висновок щодо положень Закону «Про освіту» від 5 вересня 2017 року, що стосуються використання державної мови і меншин та інших мов у галузі освіти, прийняті Комісією на її 113-му пленарному засіданні (Венеція, 8 – 9 грудня 2017 року)» CDL-AD(2017)030-e (український переклад окремих його положень «ЄП» подала у своїй статті «Висновок Венеціанської комісії щодо освітнього закону. Текст документа»), вказавши наступне: «Венеціанська комісіяхотіла б підкреслити, так само, як говорила про це у попередніх висновках, що сприяння посиленню державної мови та її обов’язковість для всіх громадян є законною і навіть похвальною метою держави.
   Те саме стосується державних заходів для вивчення мови всіма громадянами, які є шляхом до подолання існуючих нерівностей та сприяють ефективнішій інтеграції в суспільстві осіб, що належать до національних меншин.
   Хоча проведення всеосяжної реформи української системи освіти, схоже,сприймається загалом позитивно, новий закон про освіту пропонує також нові принципи використання мов для здобуття освіти та мов як предмету навчання. Зокрема, стаття 7 нового закону, зменшивши обсяги освіти мовами меншин, особливо після завершення початкової школи, викликала сильну критику…
   Стаття 7 містить важливі двозначності та, як видається, не забезпечує дотримання ключових принципів, необхідних для виконання рамкового закону при застосуванні міжнародних та конституційних зобов'язань країни…
   З іншого боку, оскільки стаття 7 встановлює рамкову законодавчу базу, і через те, що вона не зазначає деталі, як саме вона повинна бути реалізована, існує достатньо простору для такого її тлумачення та застосування, яке більше відповідає вимогам захисту національних меншин.
   Венеціанська комісія вітає те, що українська влада готова використовувати такі можливості…
   Закон про освіту є рамковим законом, а закон про середню освіту, який ще має бути схвалений, міг би передбачати детальніші та збалансованіші рішення.
   Якби закон був імплементований таким чином, що мови меншин викладалися лише як предмет, без можливості вивчати інші предмети мовами меншин, це явно було би непропорційним втручанням у існуючі права меншин. Однак пункт 4 статті 7 передбачає правову основу для викладання інших предметів офіційними мовами ЄС.
   Намір української влади, по суті, полягає у використанні цього положення, щоб забезпечити викладання інших предметів цими мовами…
   Проте цей пункт не передбачає рішення для мов, які не є офіційними мовами ЄС, зокрема для російської, як найбільш широко використовуваної в Україні мови після державної. Менш сприятливе ставлення до цих мов важко виправдати, і тому постає питання про його дискримінаційність. З огляду на ці міркування, коректним рішенням було би внесення поправок до статті 7, які замінили би це положення на більш збалансоване та чіткіше сформульоване…
   126 (таким є порядковий № даного пункту в оригіналі Висновку – примітка моя). Поза тим, багато питань можуть також невідкладно вирішуватися через інші законодавчі акти, із виконанням статті 7 у тому вигляді, як вона ухвалена – в тому числі через ухвалення Закону «Про середню освіту». У зв'язку з цим Венеціанська комісія рекомендує, зокрема:
   повною мірою використовувати гнучкість, передбачену пунктом 4 статті 7, при ухваленні імплементаційного законодавства для забезпечення значного рівня викладання офіційними мовами ЄС для відповідних меншин;
   продовжувати забезпечувати достатню частку освіти мовами меншин у початковій та середній школі, на додаток до вивчення державної мови;
   покращити якість викладання державної мови;
   внести зміни до перехідних положень Закону «Про освіту», забезпечивши довший перехідний період для поступового здійснення реформи;
   звільнити приватні школи від нових мовних вимог відповідно до статті 13 Рамкової конвенції;
   розпочати в рамках виконання нового Закону «Про освіту» новий діалог із представниками національних меншин та усіх зацікавлених сторін щодо мовного питання у освіті;
   забезпечити, щоби виконання Закону не загрожувало збереженню культурної спадщини меншин та безперервності вивчення мов меншин в традиційних школах» (всі кольорові виділення у Висновку ВК зроблені мною – Г. М.).
   Ознайомившись із цим Висновком, можна констатувати, що Венеціанська комісія не знайшла суттєвих протиріч Закону України «Про освіту» з міжнародними нормами і загалом підтримала українську сторону в її діях щодо підвишення ролі державної мови, а певна критика України Комісією, зокрема відносно російської мови, є не до кінця обґрунтованою, бо цій мові на українських теренах, як я уже вказував више, не загрожує жодна дискримінація – навіть навпаки: через згубні попередні рішення української влади російська мова дискримінувала й ще продовжує дискримінувати українську державну мову. Мої висновки підтверджуються далі словами представників влади України.                
        Українські високопосадовці – про український освітній     
                                закон, Висновок ВК і «старшобратство»
   9 грудня 2017 року Голова Верховної Ради України Андрій Парубій заявив, що він мав розмову з представниками Венеціанської комісії «і було узгоджено, що сьома стаття Закону «Про освіту» змінюватись не буде. Вона залишиться в ухваленій редакції».
   Міністр закордонних справ України Павло Клімкін у своїй статті, опублікованій «ЄП» 11 грудня 2017 року під назвою «Старші брати лишилися в минулому: Павло Клімкін про вимоги щодо освітнього закону», написав: «Хочу поділитися одним доволі парадоксальним своїм спостереженням: хоча новий закон найсильнішу політичну бурю викликав у Будапешті, найбільш корисним він є саме для угорської національної меншини на Закарпатті. Її чисельність за останні роки скоротилася мало не на третину. А все через те, що угорська молодь, яка практично не вивчала в школі українську, не може знайти себе у власній країні й масово виїжджає в Угорщину та інші країни ЄС.
   Тільки знання державної мови дозволить молодим угорцям повноцінно інтегруватися в наше суспільство і зупинить депопуляцію. У цьому питанні Будапешт мав би нам тільки допомагати.
   Реакція сусідніх європейських країн висвітлила ще одне серйозне, якщо хочете, загальнополітичне питання. Хоча Закон «Про освіту» аж ніяк не порушував жодних норм Європейського Союзу, наш намір посилити в Україні позиції української мови викликав у них спонтанний протест.
   Виходить, що Україні не дозволено те, що дозволено решті країн, виходить, що ми, українці, мали б і далі залишатися комфортними для всіх, без власної волі і власних пріоритетів.
   Щось подібне спостерігаємо і в ситуації, коли Польща вимагає, щоб ми разом дивилися на нашу спільну непросту історію виключно крізь польські окуляри
   Якщо у наших європейських друзів прояви такого «старшобратського» ставлення до України є спорадичними і пояснюються, швидше за все, інерцією мислення та внутрішньополітичними чинниками (в даному контексті моя робота «Євроскептицизм чи все - таки «На зєркало нєча пєнять, колі рожа кріва»? є дуже цікавою – Г. М.), то у Росії «старшобратство» є параноїдальним і вкрай агресивним. Росія не може змиритися з втратою своєї головної колонії…
   Хочу заспокоїти усіх стривожених: російській мові в Україні нічого не загрожує. Вона, як і за часів СРСР, масово звучить на вулицях великих міст, вона широко присутня на українському телебаченні, вона й досі домінує в друкованих ЗМІ.
   Засторога Венеційської комісії щодо можливого дискримінування російської мови в українській освіті у порівнянні з мовами ЄС може здатися формально вмотивованим. Але це тільки ще раз підтверджує, що міжнародній спільноті давно час розібратися в складній мовній ситуації, яка виникла в Україні за століття російського панування
   Останні опитування, які Київський міжнародний інститут соціології провів по всій Україні, за винятком окупованих територій, переконливо показують, наскільки складною, парадоксальною й деформованою є мовна ситуація в нашій країні. Цитую: «У 2017 році етнічними українцями себе назвали 88% опитаних, росіянами – менше 6%. Українську мову назвали рідною 68%, російську – 13%. Водночас спілкуються з родиною завжди чи переважно українською лише 50% опитаних, тоді як 25% – завжди чи переважно російською, 24% – рівною мірою і українською, і російською».
   Тобто тих, хто вважає російську рідною, удвічі більше, ніж етнічних росіян, а тих, хто завжди спілкується російською, вдвічі більше, ніж тих, хто вважає її рідною мовою! Картинка явно шизофренічна, чи не так?
   Ми не піддаємо сумніву необхідність забезпечити мовно-освітні права російської меншини, але тільки якщо це стосується її національної ідентифікації і виключно в місцях її компактного проживання. Вважаю, що це може бути зроблено без зміни закону шляхом запровадження такої кількості уроків російської мови та літератури, яка б задовольняла потреби громад і узгоджувалася з необхідністю повноцінного оволодіння державною українською мовою.
   Але чому ми повинні докладати зусиль для збереження постколоніальних деформацій та результатів насильницької денаціоналізації власного народу?
   І чи справедливим було б вважати відродження української мови на власній українській землі дискримінацією інших мов?..
   Безперечно, нам потрібно вести конструктивний діалог з нашою російською меншиною, інакше замість нас цей діалог вестиме Москва.
   Безперечно, нам потрібна виважена й толерантна дискусія і з усіма російськомовними співвітчизниками, а також і в українському суспільстві загалом. Переконаний, разом ми знайдемо шлях, щоб гарантувати права наших етнічних росіян, дійти згоди з іншими російськомовними та забезпечити повноцінне функціонування державної мови як потужного чинника формування єдиної української політичної нації».
   Але ж…
        Угорщина гне своє та Україна обґрунтовано заперечує!
   11 грудня 2017 року МЗС Угорщини на своїй інтернет-сторінці оприлюднило офіційне повідомлення «Київ має реалізувати рекомендації Венеціанської комісії», яким спотворило норми Закону України «Про освіту», зазначивши таке: «Новий закон про освіту, прийнятий українським парламентом 5 вересня, спрямований на модернізацію державної освіти шляхом реформ, які будуть запроваджені до вересня 2018 року. Згідно зі статтею 7 закону, навчання рідною мовою національних меншин буде дозволене лише у перших чотирьох класах,і лише в окремих класах чи групах шкіл, що перебувають у віданні місцевого самоврядування, тобто, починаючи з 5 класу всі предмети, крім предметів з рідної мови, далі мають викладатися українською. Це суперечить Конституції України та її зобов'язанням за міжнародними конвенціями».
 
   Читайте закінчення статті - Ч. 2.
Переглядів (1076) / Коментарі (0)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...