Історична паралель щодо мовного та освітнього питання: відозва наших днів до Братів з Мараморошу та інших регіонів України

 

На думку багатьох дослідників, українська мова є найдавнішою з живих слов’янських мов. Українці століттями не мали держави — але українці існували, як і українська культура. Саме тому, що українськість визначалась не проживанням на території Речі Посполитої, Російської, Австро-Угорської імперії тощо — а мовою, яку ми передавали крізь століття політичного, економічного та культурного рабства. Українцям Богом подарована одна з найкрасивіших і наймилозвучніших мов світу! Мова це душа нашого народу, його мудрість зашифрована у слові. Українська мова звучить на всіх континентах, де живуть українці. Ми повинні пишатися нашою унікальною мовою, оберігати від посягань та перекручень та всебічно розвивати її.

Поточні події й аналітичні публікації в засобах масової інформації щодо мовного та освітнього питання свідчать про те, що воно в Україні часів незалежності завжди стояло гостро. А в історичному аспекті цій проблемі як мінімум 200-300 років, що спонукає до ґрунтовних роздумів та пошуків першопричин. Але я не міг собі навіть уявити, що через чверть століття незалежності України мовні та освітні проблеми можуть так загостритися. Тому ніколи не думав, що стаття мого дідуся «Відозва до Братів з Мараморошу» (наведена окремо) з порівняно далекого вже 1934 року щодо тогочасних залишків «імперських замашок» наших сусідів буде такою актуальною для нас, сучасних українців, особливо «братів з Мараморошу та сусідніх регіонів». І при цьому важко втриматися від історичних паралелей. Адже час, події, навіть термінологія різні, а суть дуже подібна.

В Акті про державну незалежність України 1991 року проголошується створення «самостійної української держави — УКРАЇНИ». Однак державу з назвою «Україна» створити відносно легко, а ось справжню українську державу — значно складніше. У нас чудові та вичерпні статті Конституції України (до речі однієї з найдемократичніших та найдосконаліших в світі), які більш ніж однозначно визначають статус української мови в нашому суспільстві. Тому цілком природно (але запізніло на чверть століття!!!), що недавно, розвиваючи положення згаданих статей Конституції, нарешті ухвалено Закон України «Про освіту». Цим Законом теж чітко визначено, що мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна, тобто українська мова (як і в найдемократичніших країнах світу).

Україна у власних національних інтересах, орієнтуючись на західні демократії, захищаючись від зросійщення освіти та засобів масової інформації, впроваджує з наступного року державну мову в освітньому процесі. І це зовсім не означає, що закон спрямований проти когось, зокрема проти національних меншин в Україні. Навпаки — саме незнання української мови дітьми інших етнічних груп і обмежує їхні права. Не знаючи державної мови, вони мають менші шанси вступити до вишів, отримати роботу, почати політичну кар’єру в Україні і навіть захищати власні інтереси. Спочатку буде нелегко і багатьом учням, і значній кількості їх викладачів. Але це лише через те, що до цього впродовж багатьох років в деяких школах не приділялося належної уваги як якості викладання, так і рівню засвоєння української мови дітьми інших етнічних груп. Та починати необхідно негайно, адже сама собою ситуація не зміниться.

Незважаючи на наведене та додаткові офіційні роз’яснення Міністерства освіти України ура-патріоти окремих країн підняли страшенну бучу, обвинувачуючи Київ у знищенні національних шкіл та класів. Вони підняли галас, не прочитавши Закону до кінця, не зрозумівши його суть та не уявляючи методологію його застосування на практиці. На перший план вийшли маргінали, популісти, радикали та шовіністи різних напрямків та масштабів. Більша частина, якщо не всі, «критиканів» явно не прагне істини, а орієнтується на певні політичні кола (тобто відпрацьовує замовлення), зокрема і країни-агресора, яка напала на нашу молоду державу. Сподіваюсь, що уряди демократичних країн світу та цивілізована громадськість світу, на противагу цьому, продемонструють в складні для України часи незмінність підтримки територіальної цілісності, незалежності та суверенітету нашої держави. Адже свого часу ігнорування справедливого вирішення долі України по результатах Першої Світової війни призвело до ще більшої катастрофи — Другої Світової війни. Навіть вдалині від столиць зараз помітні небезпечні зародки переділу сфер впливу, прояви імперського реваншизму, неофашизму та радикалізму. Їх ігнорування та бездіяльність неминуче призведуть до глобального конфлікту.

Здебільшого популістські публікації та виступи окремих закордонних та вітчизняних безвідповідальних можновладців мають виразні ознаки «політичної істерії», для якої характерні демонстративні емоційні реакції. Вони мало вартують та скоро затихнуть. Але й ігнорування таких проявів недопустиме, бо може розцінюватися як наша слабкість. Цілком вірно міністр освіти і науки України Л. Гриневич при обговоренні мовного та освітнього питання в Україні підкреслила, що «створення «мовних гетто» в Україні загрожує в майбутньому територіальними претензіями». Українці завжди були й залишаються однією з найтолерантніших націй світу. Але не всі наші сусіди це поважають та цінують. Тому ми мусимо навчитися в сучасних умовах дієво відстоювати своє, не посягаючи на чуже. Щодо сусідів теж слід застосовувати саме цей принцип. До речі, теза, що «друзі пізнаються як в біді, так і в радості» в певній мірі справедлива і до міжнародних відносин.

Наприкінці, підтримуючи тверді переконання мого дідуся, які і я розділяю, щиро бажаю всім громадянам України загалом, мешканцям славного Закарпаття зокрема та особливо жителям мого рідного Марамороського регіону ні в якій мірі не давати жодної підстави поетам писати про нас такі страшні слова, які довелося вжити Б. Cтeльмaxу в його поезії «Iстopiя»: «...Ti зpеклucя мoвu, ті зpеклucя роду. Отака істopія рідного народу».

«Ступаймо сміло вперед, а Бог нам поможе!»

Ярослав ОДОВІЧУК,