Ірина Войцехівська: «В річницю нашої Незалежності, я дуже хочу, щоб до влади в Україні прийшла молоді патріоти-націоналісти…»

 

- Пані Ірино! Незалежності України вже 19 років. Цікаво, як ви, будучи головою обласного товариства політв’язнів та репресованих, оцінюєте ці роки? Чи досягнули ми того, про що ви і ваші соратники мріяли, перебуваючи у сибірських таборах, чи нам ще до цього дуже далеко?

- В першу чергу я хочу привітати всіх учасників національно-визвольних змагань, членів нашого товариства з Днем Незалежності України, всім побажати міцного здоров’я і нехай цей день, якого ми чекали і все життя йшли до нього буде хоч трішки радісним. Ми повинні усвідомити, що нашої цілі досягнуто, адже ми живемо у самостійній Українській державі, про яку мріяли і не дожили до цих щасливих днів мільйони українців. Інше питання: чи такої держави ми хотіли? Безумовно, що ні. Немає українського змісту, немає національної ідеї, яка гуртує націю. На превеликий жаль, до влади в країні прийшли не ті люди, які хочуть цієї незалежності, чи вболівають за неї. Це люди більш меркантильні, люди вигоди.

 

Я не хочу нікого ображати, але дуже прикро, що ті хто воював, віддавав своє життя, хто йшов тернистим шляхом до цієї мети, не прийшли, або не втримали цієї влади. Не зуміли до кінця, чи не змогли втілити у життя цю свою мрію – побудувати за ці роки демократичну, правову, самостійну українську державу. Щоб наповнити її тим стремлінням, про які писали і йшли до цього славні наші герої, такі як Мазепа, Міхновський, Донцов, Петлюра, Коновалець, Бандера, Шухевич, Стецько – та багато-багато інших наших провідників і світочів, які віддавали своє життя заради України не задумуючись.

- Напередодні Дня Незалежності відомий в країні Центр Разумкова провів соціологічне опитування щодо відношення наших громадян до свята Незалежності країни, і виявилося що 21% громадян все ж не сприймають свою державу як незалежну, самостійну країну. Втім, більшість громадян у всіх регіонах – на Сході, Заході, Півдні чи Центрі, – незважаючи на економічні труднощі, все ж стали переконаними прихильниками незалежності України. Як ви можете прокоментувати ці дані?

- Мені здається, таких, хто не сприймає незалежності України є трішки більше ніж 21 відсоток. Коли я дивлюся телебачення, слухаю радіо, коли стаю свідком, як «здають» не задумуючись інтереси України на свою власну вигоду. Шкода мені бачити таких людей, у яких душі і розум ще оповиті комуністичним дурманом, облудою й брехнею, які, особливо в Східній Україні, насаджувалися майже століття. Багато людей є прийшлими в Україну, які не хотіли повертатися до себе додому після війни, але приносили з собою облуду «райського комуністичного життя». Але маємо те, що маємо. Ці люди не читають нашої української літератури, вони не цікавляться нашою історією. Їх мертво тримає комуністичне минуле.

- Може видатися дивним моє запитання з точки зору здорового глузду, але чи може Україна на двадцятому році своєї Незалежності згодом просто втратити цю саму Незалежність?

- Не думаю, що ми її втратимо, хоча існує багато загроз. Навіть якщо вірити названим Центром Разумкова цифрам, то 21% це вже навіть не чверть тих, хто проти нашої незалежності.

- Як Ви гадаєте, щоб цей відсоток зменшувався потрібно, напевно, наповнювати нашу державу реальним змістом?

- Безумовно. Потрібно обирати до влади українських націоналістів. Якщо такі люди прийдуть до влади, то, повірте мені, життя налагодиться і потече зовсім іншим руслом. Ніхто не каже, щоб ми не дружили з Росією – дружіть і торгуйте – але не продавайте свою країну, не пускайте чужаків у свій дім господарювати. Якщо Україна твій дім, а ти є господарем у своїй хаті, то не можна пускати сусіда, щоб той тобою командував. От подивіться, як приїхало до нас КГБ в рясі і каже нам перейменувати у Києві вулицю Мазепи. І ми тут як тут на задні лапки: «будь-ласка!».

- Це ви про нещодавній візит в Україну патріарха РПЦ Кирила?

- Так. Але я його ніяким патріархом для себе звати не можу. Бо це кагебіст у рясі і це не є божа людина. Це є диктатор, такі як Путін і Медведєв. Я думаю, що він не мав права цього робити. Те, чого добивався Ющенко, коли був президентом України, щоб у нас була єдина українська помісна православна церква, він дуже правильно хотів! Між іншим, я нещодавно прочитала у пресі, що у Коломиї греко-католики і православні УПЦ КП будують спільну церкву, де будуть разом служити. Це рахуйте і є початок об’єднання українських церков. Це велика подія і великий плюс.

- Ірино Франківно! Після президентських виборів в Україні і в області прийшла нова влада. Пройшло достатньо часу для того, щоб можна було давати цій владі перші власні оцінки. Отже, вашому товариству політв’язнів і репресованих стало житися краще чи гірше?

- (Гірко посміхається) Ніхто нас не бачить. Немає жодних контактів з нами. Раніше якось керівники області періодично намагалися зустрічатися з громадськими організаціями, в тому числі з нашим товариством, влаштовувалися зустрічі, ми говорили про свої проблеми. Вони, якщо могли, допомагали, якщо не могли – то чесно казали, чому і чим реально здатні допомогли. Існував якийсь живий діалог. А зараз навіть доступу для нас в обласну адміністрацію немає. Ось скоро ми маємо проводити акцію «Свіча пам’яті» до річниці Голодомору в Україні. Ми хотіли повідомили владі, що збираємося їздити по областях, проводити у нас цю акцію, але до пана Папієва доступу немає. «Ви прийдіть в прийомний день», або «ви не до того, чи не туди прийшли, не так написали…» і ось так нас, старих, футболять. Хіба це відношення? Ми ж говоримо про акцію на державному рівні, а не вирішуємо власні меркантильні питання, чи навіть питання товариства!

 

Наступне. На Буковині є вісім президентських стипендіатів. Коли Тимошенко була прем’єром, то підвищила цим людям стипендії. А прийшов уряд Азарова і зняв по 120 гривень із цих стипендій. Зараз, кажуть, що ніби збираються повертати, що це була помилка і так далі… Але я не бачу, щоб у повній мірі це було назад компенсовано. Ось це факти, які свідчать про зміни у політиці влади до нас. Загалом, стало гірше, багато що не доступно. Не бачу я тої демократії, навпаки йде процес згортання. Візьміть лише наш інформаційний простір, де закривають канали, а новини на інших йдуть сугубо російською мовою. Вектор політики знову змістився з українського на проросійський.

- Тобто ви, як той лакмусовий папірець, вже бачите, як потроху Україна втрачає здобутки попередніх років, які вона здобула навіть не за 19 років, а за часи Помаранчевої революції і керівництва Віктора Ющенка?

- На жаль так воно є. З радіо і телеефірів зникають цілі програми. Зникли відомості про Голодомор на офіційному сайті Президента Януковича. Як це так?! Це влада українська? Це та влада, яка хоче добра для України? Я щось того не бачу… Я пригадую, коли у нас був потоп 2008 року, то Віктор Ющенко і уряд Тимошенко тут же виділили області необхідні кошти. Будували дороги, а в Чорногузах відбудували цілі вулиці постраждалим людям. А зараз, подивіться, сталась ще більша біда з паводком і із зсувом – дорога на Путилу перекрита, люди без хліба сидять! Чому не допомагають самим необхідним цим людям – де ті подаровані області вертольоти? Невже не можна скинути їм продовольство повітряним сполученням? Нічого не вирішується людям у Підзахаричах, у яких зсувом змело домівки, питання про нове житло. Ми ж читаємо про це все. А де влада?!

- Але ж погодьтеся, що цій новій владній команді ми десь самі подарували перемогу на виборах, бо розчарувалися у їхніх попередниках.

- Тільки не я і не наше товариство! Повірте мені.

- Я кажу в цілому про український народ.

- В цілому так. Тут я мушу з вами погодитися. І ви знаєте, це якась традиційна наша біда – довго вирішувати, розкачуватися, сумніватися. Ось ми говорили про національні кадри. Я пригадую, як Народний Рух в області ще очолював професор Олег Панчук. І колишній обласний голова Іван Гнатишин звернувся до Руху з пропозицією дати до влади своїх людей. У Хотині Скрипника треба було зняти, а Панчук відповів, що у нас таких підготовлених людей немає. Ну як це немає? Та у нас стільки молоді не працювало з вищою освітою, не могли працевлаштуватися! Так ставте таких, нехай вчаться! Ні, сказали, у нас немає таких. Так само Кравчук звертався до Чорновола порекомендувати свої кадри, а той відповів, що ми йдемо до вас в опозицію. Ось у цій позі ми стоїмо по сьогоднішній день. На жаль, про це ми також мусимо пам’ятати. А візьміть нинішні часи. Ви пам’ятаєте, як виступали у Верховній Раді «рупори регіонів» - Герман, Чечетов, - що націонал-демократи «не професіонали, не вмілі, відійдіть в сторону, поступіться кращим і ми наведемо порядок». І що? Тепер Янукович каже, що «власти мы имеем много, но не хватает умов».

- Так, але демократи самі наробили стільки дурниць, що тепер сидять десь по норах і розпікаються за це. Незабаром місцеві вибори. Як очолюване вами товариство буде вести себе на цих виборах? За кого цього разу ваші люди рекомендуватимуть віддати свій голос?

- Тільки за націоналістів. Тільки! Якщо мова йде про конкретних людей, то мушу чесно вам сказати, що я єдину людину бачу мером міста – це нинішнього Генерального директора Чернівецького Машзаводу Віктора Сідляра.

- Він, здається, єдиний зі своїм підприємством, хто вас не забуває і якось допомагає вашому товариству політв’язнів і репресованих.

- Я йому за це дуже вдячна і не знаходжу слів, щоб висловити цю подяку за таку важливу для нас допомогу. 7 вересня у Віктора Анатолійовича славний ювілей і ми постараємося його гарно привітати. Знали б ви скільком немічним людям він допоміг, які мають такі нещасні пенсії! А зараз на нас ще чекає «сюрприз» від уряду Азарова – космічно зростуть ціни на газ, а нам на ліки не вистачає – ось такі реалії. І якби на пан Сідляр, повірте мені, я навіть не знаю, як би вижили наші старенькі політв’язні та репресовані.

- На завершення нашої розмови хочу все ж почути кілька оптимістичних слів. Ми прожили 19 років у незалежній країні, підросла молодь, яка має зовсім іншу ментальність, ніж старше покоління. Ви покладаєте надії на цих людей, довіряєте їм країну у майбутньому?

- Безумовно, вони бачать світ зовсім під іншим кутом зору. А радує те, що підростає дуже багато патріотично налаштованої, розумної, сміливої молоді. Ці юнаки і дівчата вже не бояться, що їх за переконання виключать з університету чи завтра позбавлять роботи. Вони поступають так, як і ми, будучи молодими – тільки в перед. Дуже радію я з цього.

 

Напередодні великого свята хочу побажати всім українцям, жителям Буковини, нехай ніколи їх не покидає віра, надія і любов. Досягайте вершин, йдіть вперто до своєї мети і якщо є можливість брати владу в руки, незважаючи ні на що - беріть! Успіхів, сили і великої віри в те, що ми все ж будемо мати таку Україну, про яку мріяли багато поколінь українців. Таку Україну ми ніколи нікому вже не віддамо!


Інтерв’ю взяв
Сергій ЗАРАЙСЬКИЙ, БукІнфо / УНІАН

Фото автора