Журналістка районки з Кельменців написала БукІнфо про печальний стан райцентру. Бо “Рідне слово” - підневільна газета, там такого не пишуть?

ТАКІ РЕАЛІЇ /

Останнім часом чи не щотижня на порталі БукІнфо жваво обговорюється політична ситуація, яка склалася в селищі Кельменці. Суперечки між представниками виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, невдоволення рішеннями певних чиновників – все це поширює чимало пліток та непорозумінь. Складається враження, що хтось цілеспрямовано хоче посіяти ворожнечу як між владними структурами райцентру, розділивши їх на декілька ідеологічних таборів, так і серед прибічників того чи іншого, так званого, табору.

Всі ми звикли лише поверхнево оцінювати ситуацію, яка склалася. Проте якщо зануритися глибше, в даному випадку можна перефразувати відоме прислів’я: “Риба гниє з голови». Як на мене, то, все ж, - з хвоста.

Нещодавно у Кельменцях відбулися збори представників територіальної громади селища. Виявляється, бідне містечко на ту ж таки громаду – кількість осіб, які з’явилися на захід, навіть сотні не налічувала. Хтось прийшов просто із нудьги, хтось, як то часто буває, - «за компанію». Лише кілька людей висловили власну громадянську позицію, і тільки одиниці розповіли про своє занепокоєння реальним станом речей, які їх оточують.

Якщо оминути зауваження стосовно того – чому залізничну станцію «Ларга» досі не перейменували на станцію «Кельменці» або ж пропозиції щодо зміни назв декількох вулиць райцентру, що фактично ніяк не впливатиме на рівень соціально-економічного життя населення, то деякі дискусії були вартими уваги.

Наприклад, сміття, в якому потопають не лише Кельменці, а й чи не кожне село району. «Смітники ростуть, немов гриби після дощу». Якщо так триватиме і далі – то невдовзі цей вислів стане фразеологізмом. То хто ж нам смітить, чиїх рук справа гори непотребу на узбіччях доріг, у лісосмузі, ба навіть в центрі населених пунктів? Хіба не ми самі? Кого тепер злякаєш попереджувальними табличками про застосування штрафних санкцій, кому є діло до тих, хто все це прибиратиме. «Після нас – хоч потоп» - на жаль, за таким принципом живе більшість. І це лякає. Якщо когось і вдається «зловити на гарячому» - то це лише поодинокі випадки. Немало докорів вислухав селищний голова на свою адресу стосовно стихійних сміттєзвалищ, але жодний варіант рішення цього питання не працюватиме доти, доки населення не позбудеться страху озвучувати той жах, який щодня кожен з нас спостерігає власними очима. Озвучувати з конкретикою. Кум – за кума, брат – за брата, підлеглий – за начальника, і так далі, - так і мовчимо. Не лише про сміття. Про все.

Минулого року було створено громадську організацію «Еко-Кельман», члени якої спільно з небайдужими жителями райцентру мали б стежити за екологічною ситуацією у селищі (передусім самовільним викидом побутових відходів) та організовувати тематичні природоохоронні акції з прибирання найбільш критичних з точки зору стану довкілля територій містечка. Але будьмо чесними – жодна організація не спроможна побороти той рівень засміченості, який існує зараз у Кельменцях, тим паче, що ситуація лише погіршується.

Ще одна проблема – безробіття. Звідси – зневіра в собі як в особистості, пияцтво і крадіжки. Неможливість реалізувати свої професійні амбіції і постійний пошук – наша теперішня молодь – та, яка ще залишилася в районі. Частіше ж відсутність свого місця під сонцем тут, вдома, спонукає до пошуків його там, на чужині.

Як би це не звучало фатально, але Кельменці, як кажуть люди, «спродуються». Причому, неймовірними масштабами – продають все – і квартири, і будинки, до речі, часто незавершені, і земельні ділянки, і комерційні приміщення. Не бачачи перспектив, а, отже, і майбутнього, люди просто тікають з селища хто куди. Якщо слово «дім» асоціюється із словом «затишок», то мало кельменчан відчувають його у своєму селищі.

Не хочеться говорити про стан місцевих доріг – це проблема не тільки наша і якогось конструктивного вирішення її наразі не існує. Ми розуміємо. Ми змирилися. Але є дещо інше, що зачіпає ще сильніше – безвідповідальність водіїв. Складається враження, що більшість з них ніколи навіть не чула про те, що існують правила дорожнього руху. Перевищення швидкості, небезпечний виїзд на зустрічну смугу, паркування в непристосованих для цього місцях – на пішоходних переходах, на проїжджій частині, на автобусних стоянках. Усе це спостерігаємо щодня.

Про сферу надання послуг – передусім адміністративних – взагалі неможливо говорити без емоцій. Негативних. Неодноразово була свідком впливу соціального класу особи на швидкість і якість вирішення того чи іншого питання. Складалося враження, що то стоять не люди, а прізвища, посади, ранги… Прикро і боляче. Деградуємо. Причому масово.

Про взаємовідносини медперсоналу та пацієнтів взагалі можна писати анекдоти. Тільки не знаєш чи то сміятися від них, чи то плакати. Думаю, більшість кельменчан, та і жителів району, мене зрозуміють.

Але у всьому цьому не варто звинувачувати владу. Ми самі зробили Кельменці тим, чим вони є зараз. Своєю пасивністю, байдужістю, відсутністю культури, бюрократією, переслідуванням винятково власних інтересів. Кожне наше мовчання – крок у прірву.

Ми звикли із широко відкритими вухами слухати демагогію, вибирати і розчаровуватися, нарікати і невдовольнятися невиправданими очікуваннями. Навчилися запитувати з когось, коли насамперед треба запитати з себе – за кожен намір, за кожне слово, за кожен вчинок.

Я знаю, що більшість проблем і тих, які я зачепила, і тих, неозвучених, але загальновідомих, - стосуються більшості населених пунктів принаймні нашої області. Тому їхні жителі також мене зрозуміють.