У 50-річчя смерті о. Володимира Слабого (Лист до редакції від синів священника)

Отець Володимир Слабий народився 25 квітня 1903 р. в Чернівцях в незаможній, свідомій українській сім`ї, найстаршою дитиною Міхала та Міхаліни Слабий. Початкову та середню освіту покінчив в Чернівцях та здав іспит зрілости в державні гімназії. Теольогію студіював у румунські греко-католицькі семінарії в Орадія Мари та отримав тайну св`яньщества 7 листопада 1927 р. з рук єпископа Франці. Одружився о. Слабий 26 жовтня 1926 р. з Софійов Кухта, донькою Міхала та Марії Кухта з Чернівець.

 

В 1927 р. о. Слабий стає назначений парохом в містечку Кіцмань, а опісля Раранчі. З часом переноситься до парафії в Чернівцях, де від 1930 до 1937 працює як сотрудник, а опісля завідує самостійно одною дільницею того`ж міста до 1940 р.

 

В той час відбувається цілковитий румунизаційний наступ на українське культурно-громадське життя на Буковині, витісняючи українську мову з шкіл та церков. Тільки українська греко-католицька церква залишається острівцем, де українське слово могло ще вільно лунати. І тут о. Слабий провадив широку душпастриську і виховно-громадську працю. Крім власних душпастирських обов`язків, він провадив навчання української мови для українських дітей, які не мали змоги, поза рідним домом, набувати знання українського письма. Як катихет релігії в народних школах, о. Слабий навчав українських дітей українською що спричинило труднощі з державними урядниками. Тоді о. Слабий, де можливо, брав діти до церкви й, замкнужши двері, навчав українською.

 

Отець Слабий любив проповідувати та співати. Його церковні проповіді, навіяні любовію до рідного народу та зв`язані з щоденним життям людини в спільноті, діставали міцний відгук. Крім того він притягав прихильників своїм сильним тенором, зате ніколи не був без римського ковніра, і коли співав сольо на Шевченківських святах, то стояв позаді хору. Та присутні пізнавали його голос, викликуючи його ім`я. Мабудь в 1938 р. о. Слабий був відповідальний за відправу Маївки. На вечірню приходили його сестри та братя (Ольга – сопран, Анна – альто, Антон – тенор та Штефан – барітон). Кожного дня отець старався проповідувати із іншої точки зору. Парафіяни також зауважили, що на Маївку приходив православний панотець «з червоним поясом». Після останної відправи православний панотець стрінув о. Слабого неподалік престола та привітались «братним поцілунком».

 

 

 

Як сов`єти приходили на Буковину, родина Слабий вагалась виїхати, аж оден парафіянин заявив що він «комуніст», однак радить отцеви виїхати. Виїхавше, о. Слабий опенився з родиною в Банаті, де румунський греко-католицький Єпископ Балан призначив отця на маленьке село Копачили. Та не довго довелось родині Слабий мешкати в селі серед рідного народу, бо тої осини прийшли румунські жандарі, арештували о. Слабого з наказу Залізної Ґвардії з Букарешта та наміром передати «шпигуна» Совієтському Союзу. Дружина о. Слабого вдалась до єпископа Балана за посередництво, та коли о. Слабий не згодився зрумунізувати своє прізвище, то оденокий рятунок що залешився то за посередництвом німецького конзуля виїхати до Німеччини. З часом уряд предложив німецьке горожаньство, на що о. Слабий не згодився, а румуни не дозволили родині репатріюватись. Після вибуху німецько-сов`єтської війни в 1941 р. та однорічного перебування по таборах переселеньців, пощастило родині в 1942 р. вернутись до Галичини. Від 1942 до 1944 рр. о. Слабий доглядав за потребами парафіян церкви в Потічку, як сотрудник Снятиньської парафії. Коли в Снятині німецьке військо приготовлялось ставити опір проти наближаючої сов`єтської навали, родина Слабий виїхала до Німеччини. В Німеччині о. Слабий, з дорученням Апостольського Візетатора, о. Вергуна в Берліні, виконує пастирські обов`язки в нижні Баварії. Мешкаючи в селі Аттінґ, що неділі їздив у іншу місцевість із одним із своїх синів де були на силу вивезені українці на праці, щоби відправити св`яту літургію, закріпити віру в милосердність Ісуса Христа, як також посилити патріотичний дух та вірність українському народу. Через нищення злізничних доріг американськими бомбардувальниками, поїздки не були конче безпечними та відправи дуже спізненими, однак народ не розходився. І так одної днини дістає о. Слабий лист молодої дівчини з Великої України в подяку, котра була написана головно віршом.

 

 

 

Після війни, в 1945 р. о. Слабий сповняє обов`язки пароха українським греко-католикам в польcькім таборі в Гальтерн, Вестфалія. Тут започатковує церковний хор, як також допомагає створенням аматорського гуртка. Коли розв`язали польський табір в 1947 р., українське населення перевезли до Райне, Вестфалія де о. Слабий стає сотрудником пароха о. Івашка та знову бере діючу участь в суспільнім житті табору. Після виїзду о. Івашка, о. Слабий стає парохом, продовжуючи участь в громадських подіях як також посилює розвиток українських релігійних традицій. На Зелені Свята були прилагоджені три вівтарі на таборові плоші та відбульась процесія з Найсвятійшими Тайнами. Отець був одним із організаторів ходу та промов в таборі та на майдані в місті Райне, на піддержку Кардинала Міндцинтія в Угорщині. Як парох, о. Слабий вітає урядові відвідини Владики Бучка до табору.

 

У серпні 1950 р. о. Слабий виїхав до Канади та був наставлений парахом парафії Гай Прері, Альберта з трома дочерними церквами. В містечку була каплиця в парафіяльнім домі, що побудували оо. Василіани. Із збільшенням числа парафіян та жертвенністю людей вдалось о. Слабому побудувати церкву, котру посв`ятив Владика Ніль Саварин. В 1953 р. о. Слабий вже на парафії у Вильна, Альберта, з трома дочерними церквами. Він зорганізував при парафії рідну школу та зорганізований ним церковний хор постійно виступає на українських народних святкувань.

 

 

 

Між 1955 і 1965 рр. о. Слабий у Вініпезькій епархії як парох на парафії Портидж ла Прері, Манітоба. Тут він головно занимається навчанням дітей релігії та української мови. Як душпастер великої української громади витає королеву Єлисавету ІІ з дружиною та другими місцевими придставниками на двірци підчас королеви відвідин Канади в 1959 р. Від 1965 р. о. Слабий на парафії Шоул Лийк, Манітоба. За його віддану працю на церковному полі в 1967 році стає деканом, однак працювати довше на цьому становищі йому вже не прийшлось, бо його зморине серче 3 квітня 1967 році після короткої недуги передчасно перестало битись – на 64-ій весні його життя та 40-ім р. служінні Богові та народу. Осиротив дружину та трох синів (Тарас, Ярослав та Богдан) та дев`ять онуків. Похований в Едмонтоні, Альберта 8 квітня 1967 р. де замешкує найстарший син.