Фінальний Трамп. Що пообіцяв Америці та світу новий президент США

Дональд Трамп / Новости Луцка и Волыни

Може навіть скластись враження, що українські політики та українські ЗМІ очікують на нового хазяїна Білого дому чи то як на месію, а чи то як на вісника Апокаліпсису. Чи є змога тверезо розібратися та вирішити – якої біди або, навпаки, якої користі чекати українцям від Дональда Трампа?

Насамперед слід відзначити, що не в самій лише Україні нового американського президента обговорюють так бурхливо і так... безпорадно. Певно, ніколи ще в післявоєнній історії світу в Америці не з'являвся настільки незрозумілий та непередбачуваний лідер, яким можна вважати Дональда Трампа.

Та ж Росія кидається з одного боку в інший – від радісного потирання рученят в очікуванні того, що "Дональд прийде – порядок наведе" до дикого, якогось дитячого обурення його пропозицією, аби Росія скоротила власні запаси ядерної зброї до нуля.

Та ж Європа чухає потилицю, раз по разу вислуховуючи заяви нового американського лідера про те, що, мовляв, "Британія, яка покинула Євросоюз, є прикладом для всіх інших європейських країн" або про те, що Америка, мовляв, не має більше наміру витрачати кошти для захисту своїх європейських союзників у НАТО.

Про Китай годі вже й говорити – Трамп ще під час своєї передвиборчої кампанії проголосив КНР головним ворогом США (до речі, це викликало просто-таки взірцеву реакцію в Росії – росіяни відтепер щиро та вголос сподіваються на дружбу з США проти Китаю... так само, як ще рік-два тому щиро та голосно розповідали про "стратегічний союз" із Китаєм проти Америки. Але то вже трохи інша історія).

Певно, єдиною країною в світі, яка взагалі не виявляє ніякої розгубленості, пов'язаної з Дональдом Трампом, є... ні, не США. Ізраїль. Бо досі все, що говорив та робив новий американський президент в напрямку Близького Сходу, можна чітко та недвозначно визнати проізраїльським.

Щодо України – то тут очікування розкидані вельми далеко одне від одного: від професійно-зрадофільського "Америка нас продасть Росії" до офіційно-державного "все буде гаразд і навіть ще ліпше". Зрештою, адміністрація Барака Обами з самого початку російської агресії рік у рік допомагала Україні – і грошима, і гарантіями на кредити, і сякою-такою військовою оборудкою...

Звичайно, допомагала не так вже й щедро, як можна (і потрібно!) було, але все ж таки показала, що американці для нас – свої. Як той казав: "Свій як не заплаче, то хоч скривиться".

Тепер же, коли адміністрація Білого дому змінилася, українські високопосадовці напружено прислухаються, наприклад, до слів нового Держсекретаря США Рекса Тіллерсона та нового ж шефа Пентагону Джеймса Маттіса про те, що Росія, мовляв, становить собою "велику небезпеку" як для Америки, так і для світу.

Це дає українській владі підстави, зокрема, сподіватися на те, що Трамп зробить те, чого ніяк не хотів робити Обама – дозволить постачати в Україну бойову зброю, а не лише саму "нелетальну" військову оборудку. Окрім того, на 2017-й рік американці запланували надати Україні військових кредитів на суму майже в мільярд доларів – і досі ні Трамп, ані хтось інший з його команди навіть не намагалися від цих планів відмовитись.

Певно, саме ці сподівання й спонукали Петра Порошенка заявити на Світовому економічному форумі в Давосі про те, що допомагаючи Україні, Америка захищає свої власні цінності – боротьбу за свободу та прагнення демократії.

Нам не потрібні іноземні солдати для захисту нашої території, - підкреслив він, вочевидь, натякаючи на небажання Трампа тримати американських солдатів у Європі, – ми самі її захищаємо.

Проте, на його думку, Росія має й надалі перебувати під санкціями, які повинні змусити її вивести війська з Донбасу та повернути Крим.

Насправді, цими нібито оптимістичними словами український президент висловив, певно, найбільше побоювання Києва: а саме, що Дональд Трамп буде намагатися зняти з Росії санкції, яких було запроваджено через анексію Криму.

Те, що новий американський президент встиг проголосити НАТО "застарілою організацією", українське керівництво теж дещо занепокоює – вже тому, що військова реформа в Україні цілком спрямована на впровадження саме стандартів Альянсу та на можливий вступ до нього.

Але все ж таки, основний "головний біль" Порошенка, а з ним – і більшості українців, в тому, що Трамп може нібито скасувати санкції. Теоретично, як їх, так і американської допомоги Україні може не стати вже в березні. Певно, аби цьому перешкодити, Банкова одразу ж після того, як Дональда Трампа було обрано, намагається налагодити з ним контакт: прикладає зусилля для організації зустрічі між Порошенком та Трампом та навіть ухвалила наскільки сумнівне, настільки ж і прагматичне рішення про припинення розслідування проти колишнього радника Віктора Януковича та керівника виборчої кампанії самого Трампа, Пола Манафорта.

Проте останнім часом здається, що острахи та переживання українських політиків трохи вщухли. Сталося це після того, як тепер вже екс-віце-президент США Джо Байден здійснив свій останній міжнародний візит в офіційній якості саме до Києва, а ще раніше троє американських провідних сенаторів-республіканців доїхали разом з українським президентом аж до самого Маріуполя.

Звичайно, ніхто, окрім надрозумних експертів із здібностями провидця, не може розповісти докладно про те, що саме поясняли Байден та Маккейн Порошенкові, але факт їх демонстративних візитів підкреслює просту істину: наразі в США щодо "українського питання" існує твердий консенсус між демократами та республіканцями, і неважливо, хто з них знаходиться при владі, а хто – в опозиції. Тому що консенсус цей, спрощено, звучить таким чином: "Україну кидати не можна".

І якщо Дональду Трампу забагнеться все ж таки "кинути" Київ (неважливо – за російську ядерну зброю, за співробітництво з Путіним проти Китаю чи за отой "компромат з повіями") – то проти нього піднімуться як свої, так і чужі. Не треба лише самим собі задурювати голови: піднімуться не через те, що раптом так палко полюбили Україну, а через те, що тотально не вірять Росії, а відтак – "ворог мого ворога – мій друг".