Легендарні скарби Павла Полуботка: міфи і правда

 

1990 рік. Депутат, письменник Володимир Яворівський вийшов на трибуну і повідомив, що незалежна Україна має власні численні скарби. Вони зберігаються в англійських банках з початку XVIII століття, а поклав їх туди гетьман Павло Полуботок. Під проценти і з заповітом: Україна отримає це золото, коли стане незалежною державою. Сума, яка пролунала тоді з трибуни, ошелешила депутатів – це були трильйони фунтів стерлінгів. Якщо розділити ці гроші на кожного з нас, вийде по 38 кілограмів золота. Приблизно такою є частка кожного у спадку Полуботка.

Тоді звістка про примарні скарби спричинила неабиякий ажіотаж. На кіностудії Довженка одразу ж зняли фільм "Вперед, за скарбами гетьмана!"

Та коли Україна здобула незалежність, скарби не знайшлися. То що ж все-таки сталося у XVIII столітті і звідки взявся цей легендарний скарб?

300 років тому, точнісінько так само як і сьогодні, українську еліту роздирали чвари. Тільки доступ до посад міг дати все і відразу – владу, становище в суспільстві та найголовніше – гроші. Не дивно, що про гетьманську булаву тоді мріяв кожен амбітний юнак по обидва боки Дніпра. Не став виключенням і Павло Полуботок.

Він ще змалку був переконаний, що одного дня стане гетьманом. І от цей день наблизився. Павло Полуботок вінчався з племінницею самого гетьмана Самойловича. Це означало, що для нього тепер відчинені всі двері шляхетних родин. Він став родичем гетьмана і міг невдовзі й сам отримати булаву. Але несподівано його випередив інший претендент – до влади прийшов Іван Мазепа.

Невдовзі Полуботків (батька та сина) звинуватили у зраді та Іван Мазепа кинув їх до Батуринської в’язниці, а усі землі та маєтності відібрав. Так в одну мить із улюбленця долі, головного претендента на булаву Павло перетворився на злочинця, позбавленого маєтків, чинів і честі. У в’язниці Полуботкам довелося пробути цілий рік. Тривале ув’язнення підірвало здоров’я батька – Леонтія і невдовзі він помер. Павло лишився без підтримки найближчого друга, найріднішої людини.

Лише після цього Мазепа вирішив, що бунтівники достатньо покарані та відпустив Павла. Навіть повернув йому частину маєтностей батька: хай там як, а рід Полуботків користувався авторитетом у козаків, а сам Мазепа за цей рік уже утвердився на посаді і не хвилювався за своє гетьманство. На могилі батька, доведений до відчаю, Павло поклявся, що помститься Мазепі і втілить мрію батька – отримає булаву. Але для цього йому потрібно було перевершити свого ворога у могутності та багатстві. Як це зробити?

Полуботку довелося усе починати з нуля. Розпочати справу допомогли статки дружини та частково повернені маєтки батька. За ці гроші Павло почав скуповувати землю на Чернігівщині, обклав своїх селян податком. Усі зароблені гроші вкладав у нерухомість. Десятки угод впродовж одного року. Полуботок скуповував млини, бортні, гуральні, залізні копальні та ливарні. Словом, усе, що могло приносити якийсь прибуток. З часом він налагодив ще один вигідний бізнес – почав споряджати судна і вести торгівлю хутром та зерном.

Гроші тепер течуть до нього рікою. За 15 років він у десятки разів помножив статки свого батька. І все це – на очах у гетьмана Мазепи.

Тоді ж він відкриває для себе нове небезпечне захоплення – гру в карти. У часи Полуботка картярів прирівнювали до злодіїв. Їм могли відрубати вуха, а потім побити батогами чи навіть стратити, тому що в Європі карти вважали вигадкою іновірців і творінням диявола. Недарма у Гоголівській повісті "Пропала грамота" козак грає з чортом у карти на власну душу. Та незважаючи на заборону церкви , карти поступово підкорювали європейців. Не стала винятком і козацька старшина, адже ставкою у цій грі було золото. Граючи, людина за один вечір могла збагатитися або втратити все. Саме це і підкупило Полуботка. До того ж, йому щастило – жодної програшної комбінації. Невдовзі це фантастичне везіння стало приводом для заздрощів і пліток. І заздрити було чому. Скрині у його підвалах просто ломилися від коштовностей.

Це дуже непокоїло Мазепу. Колишній ворог збагатився і став дуже небезпечним. Потрібно було або прибрати його, або наблизити до себе. І Мазепа вирішив зробити багатого і впливового Полуботка своїм другом. Він дарує Полуботку чин Чернігівського полковника. І навіть не підозрює, що амбітний Полуботок вважає цю милість черговою образою, адже мріє про гетьманську булаву. І не менше. Єдине для чого Полуботок використав цю посаду – власне збагачення.

Усі ці роки козак живе так, ніби для нього не існує ні Бога, ні чорта. Полуботок був переконаний: доля і так прихильна до нього. Водночас він свідомо залишається у тіні, тому що добре засвоїв урок, який вони з батьком отримали від Мазепи: ані відкрито, ані таємно не висловлює свої претензії на гетьманство. І невідомо, скільки б ще довелося Полуботку приховувати свої амбіції, якби не Північна війна і не програш шведів у Полтавській битві. Петро І оголосив Мазепу зрадником і призначив вибори нового гетьмана. 300 років тому у Глухові могла відбутись головна подія у житті Павла Полуботка – він міг присягати своєму народу на вірність у якості гетьмана. Але цю присягу склала інша людина – пан Скоропадський. А все тому що Полуботок свою булаву продав. За домовленістю із Петром І, він обміняв гетьманство на золото, землі та маєтності свого ворога – Мазепи. Історики свідчать: цар був категорично проти кандидатури Полуботка на посаду гетьмана.

Від щедрої царської компенсації Полуботок відмовитися не зміг. Факт оволодіння скарбами свого ворога затьмарив навіть мрію про гетьманство. Він збільшив свої володіння втричі. У його руках було тепер 80% тодішньої держави. Та чим більше золота було у підвалах, тим більшою ставала порожнеча у душі. А кожної ночі Павло бачив той самий сон: батько стояв біля ліжка і з докором дивився прямо йому у вічі. Витримати цього було несила. Крім того, усі колишні друзі – представники козацької старшини, відвернулися від нього, бо він їх зрадив, продав булаву, дружина померла, а діти давно жили своїм життям…

Він відчайдушно шукав вихід і не знаходив. Саме тоді у його будинку одна за одною почали з’являтися ікони. Нарешті козак зрозумів: на божому суді йому нічого буде сказати на свій захист.

Зрештою, Полуботок вирішив: він таки стане гетьманом, виконає обітницю, яку дав батькові і використає владу для того, аби заслужити повагу людей і залишити по собі добру пам’ять. Тоді він навіть уявити не міг, що цим рішенням прирікає себе на жахливу смерть.

Задля реалізації свого задуму він навіть зблизився з наступником Мазепи – Іваном Скоропадським, став його помічником та довіреною особою.

Так у Павла Полуботка утретє з’явилася можливість отримати булаву. Він став наказним гетьманом. На цій посаді він провів лише півтора роки, та за цей час він зміг навести в Україні лад. Петро І наказав слідкувати за кожним його кроком, та Полуботок заважав усім утискам та рішенням наглядачів. У серпні 1723 року терпець Петра І урвався. Він викликав Полуботка із генеральною старшиною до Петербурга, а по приїзді усі вони опинилися у Петропавлівській фортеці. Причина ув’язнення вражала: хтось розікрав скарбницю Війська Запорізького. Полуботка одразу звинуватили у державній зраді та казнокрадстві. Комісія мала вилучити усе добро Полуботка. Але у Чернігові на Петра І чекала ще більша несподіванка: підвали наказного гетьмана виявилися порожніми. Коли і куди поділися скарби, ніхто не знав. І тут з’явилася сенсаційна чутка: нібито Полуботок переправив через сина усе своє та державне золото до Європи.

Допити та тортури, тривали більше року, та Полуботок вперто мовчав. Він просто не міг дозволити, щоб це золото потрапило до рук Петра. Слідство тривало рік, а скарби так і не знайшлися. Зрештою, виснажений та змучений, Полуботок помер у в’язниці, але перед смертю встиг сказати царю: не знайдеш мого золота. Не потрібне воно мертвим. Містика це чи випадок, але за місяць після смерті Полуботка, Петро І помер. Саме після цих смертей і розпочалася справжня "золота лихоманка". Почались розмови про заповіт наказного гетьмана.

Та в дійсності такого вигідного для нас скарбу і заповіту Полуботка ніхто ніколи не бачив. Більше того – ніхто навіть не знає ані його розміру, ані банківських відсотків. І взагалі у певний момент цей міф про скарби почав жити власним життям. Спочатку йшлося лише про одну діжку із золотом, але на початку ХХ століття така здобич виглядала занадто скромною та недостойною великого імені гетьмана Полуботка. І тоді в людських устах його скарб дивним чином зростає до 2 000 золотих рублів, до яких англійські банкіри щороку мають додавати ще 4%.

У середині століття завдяки інфляції сума гетьманського спадку знову перестала когось вражати. Тому легендарний вклад ще "трошки" підріс – до 1 мільйона рублів. 1990-го року повідомляли вже про кілька мільйонів, а процентна ставка зросла до 7,5%. Лише після всіх цих дивовижних перетворень, із урахуванням процентів, за 270 років спадок Полуботка досягнув фантастичної позначки – 16 трильйонів фунтів стерлінгів.

Так у чому тут помилка? Адже золото Полуботка дійсно існувало і насправді зникло. То чому його досі ніхто не знайшов? Відповідь на це питання може бути лише одна: до Європи це золото так і не потрапило. За традицію усіх гетьманів-попередників Полуботка, вони ховали усе у своїй землі…

1723 рік. Полуботок отримав наказ Петра І негайно їхати до Петербурга. Він розумів, що назад навряд чи повернеться… Та що робити з державною скарбницею? Лишати її у Глухові було небезпечно, часу на те, щоб відіслати кудись подалі просто не було. Єдиним надійним місцем був маєток на околицях Чернігова із власною охороною. І як недавно з’ясувалося, царські нишпорки не так уже й ретельно обшукали його. Під час Другої світової будинок було зруйновано і тоді раптом відкрилися таємні підвали, цілі лабіринти під маєтком Полуботка. Коли місцеві хлопчаки полізли в його підвали, дуже налякалися, тому що знайшли купу скелетів, кісток та безліч лабіринтів і переходів. Деякі з них були замуровані...

Де насправді Полуботок заховав золото, не знає ніхто. Єдине, що можна стверджувати напевне – наказний гетьман помстився Петру І у досить незвичний спосіб – змусив шукати скарб там, де його ніколи не було – за кордоном.

Коли гетьман запланував свою помсту, він навряд чи розраховував, що у це повірить хтось, крім Петра. Він лише хотів, щоб золото не дісталося царю, та після смерті Полуботка у гру вступили жадоба та бажання легкої наживи… Наказний гетьман умів тримати таємниці та заплутувати сліди, тому розібратися у його містифікаціях через 300 років не так уже і просто. Історія пошуку скарбів Полуботка, по суті, стала великою аферою, яка тривала кілька століть…