Київ 89-90. Розстріл, який не відбувся

ІСТОРИЧНА ПОДІЯ / 

...Небесна Сотня у нас могла з'явитися ще 25 років тому. За рік до здобуття Незалежності...
 
Автор цих рядків, як і переважна більшість журналістів того часу, носив у кишені партійний квиток з профілем Леніна. Більше того, я був членом Шевченківського райкому КПУ в Києві.
 
І ось одного разу нам оголосили про термінове скликання пленуму. До зали Шевченківського райкому партії (хто міг собі уявити, що за декілька років тут оселиться посольство США!) набилося понад сто чоловік. Присутність другого секретаря Київського міськкому Нечитовського віщувала серйозну розмову.
 
Центральний комітет, за його словами, зібрав нас, щоб порадитися з партійним активом з важливого питання. І ось з якого. Нещодавно народжений в Україні Народний рух за перебудову вирішив зібрати наймасовішу за весь час існування акцію з синьо-жовтими, «петлюрівськими» прапорами. Очікувалися «антирадянські гасла і масові заворушення». Реакція на це пропонувалася така: ввести до міста війська Київського військового округу. Військові були вже готові й чекали відмашки.
 
У кулуарах з'ясувалися деталі. Виявляється, ідея «дати бій націоналістам» ішла з Москви. Начебто від самого Горбачова. І навіть не ідея, а пряма вказівка - ввести війська і розігнати.
 
Але київське партійне керівництво мандражувало. Уже не пам'ятаю, хто тоді був першим секретарем ЦК: ще Щербицький чи вже Івашко, але в пам'яті були живі трагічні події в Тбілісі, коли російські десантники, розганяючи демонстрацію, зарубали саперними лопатками й отруїли на смерть бойовими ОР два десятки демонстрантів. Тоді Горбачов зробив вигляд, що він тут ні при чому, і звалив провину на генералів. В Українському ЦК «мудро» вирішили: нехай ініціатива введення військ виходить з партійних низів, а влада вже піде назустріч «численним проханням трудящих...»
 
До того дня всі без винятку пленуми райкому проходили спокійно і за шаблоном. Виступали заздалегідь визначені оратори, рішення приймалися одностайно. На це й був розрахунок. Карти сплутали представники творчих спілок, чиї парторганізації підпорядковувалися райкому, і наша маленька група прихильників «демократичної платформи в партії».
 
«Демплатформу» придумали в Москві, засвітилася вона на одному з партійних з'їздів. Увійшли до неї московські та ленінградські письменники, журналісти, науковці, виробничники, які користувалися в нас, демократично налаштованої молоді того часу, авторитетом. Лідером обрали Єльцина. У Києві створили свою «демплатформу» - на чолі з професором Мирославом Поповичем і секретарем парткому Університету ім. Шевченка Володимиром Полохалом. Ми охоче ходили на її збори до Будинку культури Київського політеху.
 
На пленумі, про який ідеться, ми одразу зрозуміли, куди хилить партійна верхівка, і спробували розгойдати човен, похитнути тупу впевненість комуністів у непорушній правоті партійної лінії. Ми полум'яно виступали, кричали з місць, вимагали слова для реплік і коментарів. Повністю наших аргументів не пам'ятаю, але головне, у що ми вірили: народ має право на свободу зборів і слова. А до народу треба дослухатися, «це ще Ленін казав»!
 
«Щоб ви знали, організатори мітингу готують захоплення державних установ! Нас «органи» попередили», - відмітав наші заклики Нечитовський.
 
Ми розуміли, що залишаємося в меншості, і цю сіру мовчазну масу не переконати. Домовилися між собою: якщо приймуть рішення про введення військ, вийдемо і «захистимо народ». Як саме ми збиралися його «захищати» - ані найменшого уявлення не було. Але молода кров стукала в серця, і треба було щось робити.
Останньою краплею став виступ знатного коваля із заводу «Укркабель», орденоносця. «Це вийде не трудовий народ, - сказав він. - Це виповзуть петлюрівці. Треба їх зупинити».
 
«А якщо вони опиратимуться?» - заперечив хтось.
 
«Тоді розстріляти їх із кулемета!»
 
«Але там же будуть діти!» - зойкнули із залу.
 
«Це діти петлюрівців...»
 
Досі пам'ятаю ці слова та інтонацію, з якою вони були сказані...
 
Почалося голосування. У цілковитому мовчанні президія рахувала підняті руки. І, о диво, для резолюції за введення військ не вистачило одного голосу. Одного! У залі пролунали істеричні смішки. Партійне керівництво було збентежене. Партійна маса, що мовчала і не висловлювала власної думки, розділилася (чого ніколи не було раніше!) і частина її проголосувала проти «лінії партії».
 
Нечитовський оголосив перерву і зібрав найзубастіших критиків у кабінеті першого секретаря. Там ми йому і нагадали події 9 квітня в Тбілісі. «Чи хоче партія стати катом свого народу?» - наївно запитували ми.
Нечитовський усіх вислухав і стомлено запитав: «То що, виступимо проти пропозиції ЦК?» «Так!» - дружно відповіли ми. «Ну що ж, так і доповім», - сказав він після паузи і, не стримавшись, зітхнув з полегшенням. Ми, все зрозуміли і розсміялися. З душі ніби камінь звалився.
 
Ми ще не були українськими патріотами, ми ще й думати не думали про незалежну Україну. Це прийде набагато пізніше. Але своїми молодими серцями ми відчували: майбутнє стрімко насувається. Грозове, неспокійне - але ми його вже любили.
 
...Наступного дня столиця наповнилася синьо-жовтими знаменами. Десятки, сотні тисяч киян вийшли на вулиці та площі. Їхні обличчя були радісні й цілеспрямовані.

Ми не пішли, тому що були поки ще чужими на цьому святі життя, а «захищати народ» вже начебто й не було потреби. Натомість ми відчули, що зуміли повернути колесо історії. Ми самі! Ми, які зберегли життя багатьох людей!
 
Тоді якось не спало на думку, що наш пленум міг бути не єдиним, і що якби Шевченківський район виявися одним таким норовистим, війська ввели б. Але, напевно, і в інших районах Києва ЦК дістав відкоша. Всесилля комуністичної партії закінчувалося.
 
Минуле розірвало в пам'яті ланцюг подій. І тепер важко згадати, якій же саме багатолюдній події в Києві передував той пленум. Навіть рік вирахувати не вдається. Можливо, це був «живий ланцюг», що зв'язав Київ і Львів 21 січня 1990 року на честь річниці Акту Злуки? Чи в березні того ж року, відразу після виборів до ВР? Чи це було раніше, восени 1989-го? Єдине, що запам'яталося: фотографії через усю першу шпальту демократичних газет, що вже виходили тоді, - море людей, якому немає кінця, і незвичайні для багатьох двоколірні прапори. Фотографії друкувалися чорно-білими, але яких саме кольорів були прапори, всі чудово розуміли.

Тих, хто сьогодні розмірковує, що незалежність далася нам даром, що ніхто за неї не боровся і – в разі перемги «ГКЧП» - тут би ніхто не зміг чинити жодного опору; можу запевнити: чинили б. Ще й який! Тільки Народний Рух налічував тоді вже 250 тисяч осіб! А було безліч інших демократичних рухів. Київ ще не був цілковито українським, але він був надзвичайно пасіонарним і не бажав повертатися до часів брежнєвського соціалізму. Він не хотів мати нічого спільного з московською владою. А на західній Україні все зайшло набагато далі, бажання незалежності виводило людей на вулиці сотнями тисяч. І (згадуючи Майдан) можемо припустити: якби влада застосувала силу, івано-франківські лісоруби неодмінно поспішили б на допомогу столиці.
 
19 серпня 1991 року кияни масово не вийшли на Хрещатик з протестами проти «ГКЧП» зовсім не тому, що не підтримували ідею Незалежності, як вважають у Путіна. Усе простіше: переважна більшість з нас уже не вважали, що щось таке, що відбувається в далекій Москві, якось пов'язано з Україною. І лише погрози емісара з Кремля - генерала Вареннікова змусили стрепенутися. Але час для силових дій московською хунтою було втрачено. «ГКЧП» закінчився раніше, ніж почався.
 
Сьогодні, чверть століття потому в голову стукає інша думка. А якби тоді, коли ми святкували перемогу на пленумі Шевченківського райкому партії, Кремль наполіг би все-таки на своєму? Якби наказ розігнати народ, що зібрався під прапорами майбутньої України, армією був отриманий, і війська увійшли б до Києва? Як би все пішло далі?
 
Думаю, так само, як і в Тбілісі. Були б і саперні лопатки, і отруйні речовини та (як показали пізніші Рига і Вільнюс) автоматні черги. Була б Небесна Сотня. Уже тоді. І була б хвиля ненависті до Москви, така як у грузинів і литовців. Навіть якби народні виступи в Києві придушили силою. Тим більше, якби б придушили. І, можливо, якби кров пролилася тоді, в 1990-му чи в 1989-му, ми б знали, чого можна чекати від Кремля. І згуртувалися б і об'єдналися раніше. І раніше прогнали б компартію і януковичів. І не віддали б Крим і не пустили б на Донбас...
 
Якби...
 
Але несповідимі шляхи історії...
 
Євген ЯКУНОВ, Київ

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації