Півтора місяці без жодних дій «тупо» стояли, щоб нас обстрілювали з «Градів» і важкої артилерії, - розмова з буковинцем, який повернувся з пекла під Іловайськом

 ЕКСКЛЮЗИВ /


Про війну на Сході України сьогодні інформації є достатньо. По телебаченню, по радіо, на інтернет ресурсах, в газетах і журналах щоденно описують досягнення українських бійців та втрати терористів. Час до часу змушено констатують в ЗМІ й про жертви героїв України та злісний спротив східного ворога. Українцям, які живуть далеко від гарячої зони, доводиться сприймати інформацію, подану журналістами, фактично на віру. Лише сім’ї й друзі військовослужбовців, які безпосередньо беруть участь в антитерористичній операції, дізнаються правди на дещицю більше за інших.
 
Час минає, війна продовжується. До рідних домівок нарешті повертаються ті бійці, які беруть участь в АТО з перших її днів. На жаль, лише зараз. На жаль, не всі. Але повертаються вони без особливої радості. І не лише через загибель побратимів, через покалічені душі, але через невизначеність, до якої солдатів прикувала українська армія. Хлопці, які повернулися зі Сходу, змушено чекають наказу, щоб знову полишити свої сім’ї й вирушити на війну.
 
Нам вдалося поспілкуватися з буковинським вояком, одним з тих, кого призвали до армії під час першої хвилі часткової мобілізації. Ім’я й прізвище чоловік просить не називати. Просто не хоче зайвого розголосу й можливих проблем.
 
Він – командир відділення 51-ої окремої механізованої бригади з Володимир-Волинського. Саме тієї бригади, що разом з іншими бригадами ЗСУ й добровольчими батальйонами виривалася з «іловайського котла». 5 місяців він перебував на території «між життям і смертю». За тисячу кілометрів від дружини й двох дітей.
 
Він дякує всім волонтерам за допомогу і не розуміє, чому так кволо відбувається ротація. Бойового духу в солдат з кожним днем меншало. Без відпочинку стояти в рядах на смерть важко.
 
Попередньо Ви проходили службу в армії, так?
 
- Десять років тому. Служив у цій же частині у Володимир-Волинському.
 
Тобто Вас призвали під час першої часткової мобілізації саме за військовою спеціальністю?
 
- Так. Але хотілося би прояснити багато моментів. Ось, наприклад, нам як зв’язківцям було надано спеціальну машину для зв’язку. Насправді потреби в ній там взагалі не було. Нащо було тягати її за собою? Люди з мого села зібрали гроші, купили й вислали нам дві рації, які повністю замінюють оту величезну машину.
 
Справді, не зрозуміло для чого. Тут навіть не скажеш, що гроші хотіли списати.
 
- Та які гроші?! Для її обслуговування треба особовий склад, який отримує зарплату. Плюс вона «їсть» бензину добряче. А можна ж купити нормальні радіостанції й видати. Незрозуміло чому так поступає керівництво армії. За ті радіостанції, що нам односельчани купили, дали трохи більше двох тисяч гривень. І, ще раз наголошу, вони повністю замінюють надану нам машину для зв’язку.
 
Які ще найбільш кричущі питання Ви хотіли би назвати?
 
- Питання ротації. Вже пішов шостий місяць, а хлопці не були у відпустці. На даний час те, що залишилося від нашої бригади, вивели з Донецької області в Дніпропетровську. І постійні зради пригнічують. Ми були півтора місяці під обстрілами.
 
Що означає «зради»?
 
- Ось, дивіться. Півтора місяці наш табір обстрілювали з «Градів». Хіба не можна було прийняти рішення, щоб забрати нас звідти, чи просто змінити локацію?! Ніхто не хотів приймати рішення. Ми «тупо» стояли ось так півтора місяці, щоб нас бомбардували. Лише згодом нас вже вивели. І тепер в Дніпропетровській області залишилися лишень офіцери. Всі солдати, особовий склад, здали зброю і приїхали у Володимир-Волинський. Тобто не пороз’їжджалися по домах, а приїхали й офіційно подали списки, що ми прибули на постійне місце дислокації. Зараз нам сказали сидіти вдома і чекати першого дзвінка. Навіть сьогодні вони не можуть винести для нас конкретного рішення. Чи ми будемо служити в частині, чи нас звільнять.
 
Скільки всього хлопців здало зброю?
 
- Дуже багато. Я навіть не знаю. Мій автобус – це 54 людини. Знайомі казали, що всього більше тисячі чоловік. А в частині справді є великі втрати. Це й особовий склад, і техніка. І ніхто не робить жодних замін, жодних поповнень.
 
А правду кажуть про кількість загиблих?
 
- Та ні. Наш третій батальйон розбили повністю. Це ми знаємо.
 
Звітують про сотні втрат.
 
- Більше.
 
Коли бойові дії на Сході України тільки починалися, серед населення ходили такі розмови, що військовослужбовців відправляли туди без відповідних документів. Тобто їхні військові квитки залишалися в частинах постійної дислокації. Чи знайоме це Вам?
 
- У всіх нас, хто був на Сході, офіційного запису, що ми знаходимося в зоні АТО, немає. Принаймні у військовому квитку нема. Просто є ударний штамп з написом «ПП», тобто «польова пошта». Щоправда у Володимир-Волинському нам видавали довідки, що з такого ось числа знаходжуся в зоні проведення АТО. Але це довідка. Так, я був у тій зоні. Був під Донецьком. Але знаю дуже багатьох, які й близько не були в зоні АТО, а залишалися виконувати різну роботу в своїх частинах, й вони теж мають цю довідку. Тобто, маю таке відчуття, що довідка жодної ролі не грає. Гадаю, навіть може бути таке, що зроблять, ніби нас в зоні АТО не було.
 
Як же убезпечитись?
 
- А ми спеціально робили фотографії місць, де були. Фотографували знаки, назви населених пунктів.
 
Після повернення з «гарячої зони» Ви проходили якусь реабілітацію?
 
- Так, і за це хочу особливо подякувати. Я п’ять днів був у Карпатах. Відпочив справді морально, трохи підлікували, бо після пройденої вже тут діагностики виявили проблему зі шлунком. Інші хлопці завдяки небайдужим людям також мали змогу відпочити на гірському повітрі. Але хочу, щоб таке питання, реабілітації, підіймалося до всіх учасників АТО. Бо коли нас призивали і ми проходили медичну комісію, зайве на здоров’я ніхто й не зважав.
 
До речі, питання психологічної підтримки. Не всі чоловіки хочуть визнавати потребу в консультації психолога. Мовляв, сам справлюсь. Але чи дійсно вона потрібна?
 
- Потрібна. Психологам треба працювати з солдатами. Є багато таких, що замикаються в собі й нічого не хочуть розповідати. Але говорити з хлопцями потрібно. І таку допомогу мають пропонувати кожному, хто повернувся з АТО. А не чекати, щоб люди самі зверталися.
 
Як з харчуванням у вас було?
 
- Жодних проблем. Завдяки волонтерам харчувалися добре.
 
Завдяки якимось конкретним волонтерам чи загалом?
 
- Різні волонтерські організації нам допомагали. Через те, що наша бригада з Володимир-Волинського, то зазвичай це волинські були волонтери. Але, повторю, нам допомагали різні люди.
 
На жаль, склалася в Україні така ситуація, що волонтери забезпечують військових краще, ніж українська армія. Це правда?
 
- Так, нам волонтери закупили і бронежилети, і каски, рації.
 
А що армія?
 
- Та що, видали нам в частині форму. Й незрозуміло для чого ОЗК («Общевойсковый защитный комплект» - авт.) нам дали. Стандартний набір. Але солдат настільки загружений, що йти важко. Я й інші хлопці купували за свої гроші розгрузки, щоб було зручно пересуватися. І знову ж, питання до військового керівництва, чому дають солдатам тільки форму і ще цілу купу «фігні», яка там абсолютно не потрібна? Держава навіть футболки не дала. Те, що ми маємо, лише завдяки волонтерам.
 
Розкажіть, будь ласка, про обстріли сепаратистами. Чим вівся вогонь по вашому табору?
 
- Це була важка артилерія. Наш табір знаходився на віддалі від блок-постів, які обстрілювали й мінометами, й зі снайперських гвинтівок. По нас працювала артилерія. Звідси виникає питання, навіщо ми там стояли і що ми могли зробити з автоматами?
 
А яке озброєння у вас було?
 
- В основному автомати. Стрілецька зброя. Поряд були наші артилеристи. Вони й могли дати якусь відсіч ворогу. Але що ми могли з автоматами? Та ще й під постійними обстрілами з «Градів». В кінці, коли зайшли вже регулярні війська, додалися до цього й удари з «Ураганів» й «Смерчів». Три дня як у пеклі.
 
Як ховалися?
 
- В блендажах. Фактично жили під землею. Була в нас невеличка кухня, але можна було піти до неї поїсти й просто не вернутись. Тому готували їжу як могли.
 
Скажіть, ви робили звернення до керівництва про своє перебування там? Ставили питання?
 
- Зверталися безпосередньо до своїх командирів. Казали, що треба щось робити. Вони й самі це бачили, бо ж були весь час з нами.
 
Генералів з вами не було?
 
- Генерала я бачив востаннє ще в Миколаєві на полігоні. За час АТО, де я перебував там, я не бачив жодного. Найстаршим у нас був підполковник. І то, він лише виконуючий обов’язків був командира бригади. Мабуть тому ніхто не й брав відповідальності щодо подальших дій.
 
Зрозуміло, що бойовий дух в солдатів впав.
 
- В новинах розказують про щомісячну ротацію міліціонерів, які повертаються додому героями. А ми? Люди добрі, п’ять місяців в пеклі! Хлопці вже зневірилися в усьому. Лише постійні обіцянки.
 
А не було докорів, що ви дезертири, що здали зброю?
 
- Ні, ні. Ми не втекли. Просто наша бригада вже була настільки розбита, що ми змушені були повернутися до своєї частини. Ось зараз чекаю на дзвінок, коли мене викличуть в частину. І далі живемо в невизначеності. А вдома сім’я, діти. Оскільки живу в селі, треба щось і по господарці зробити. Але не можу нічого планувати.
 
Якщо зателефонують і скажуть повертатися?
 
- Ніхто й не повернеться. Я готовий тут, Чернівецьку область, захищати. Якщо, не дай Боже, ворог зайде вже за межі Донецької й Луганської областей, тоді теж готовий іти. Але зараз повертатися назад – а сенсу? Щоб просто стояти?
 
Так в Чернівецькій області ж є загін територіальної оборони, Вас не можуть туди перевести?
 
- Якщо чесно, там служать, вірніше числяться, зрозуміло хто. Звичайно, це було би добре, якби комісар сказав, що ти відслужив п’ять місяців на Сході, йди в територіальну оборону. Але не думаю, що таке реально.
 
Всім цікаво в дійсності про відношення місцевого населення, чи справді вони змінюють відношення до української армії після терору збоку сепаратистів?
 
- Коли ми почали їх визволяти, то дехто справді зрозумів, хто такі ці «деенери» й «еленери». Але все ж таки, відсотків 60 «за», а 40 – «проти». Були випадки, коли до нас підходили жінки й казали, що їхні чоловіки воюють проти нас.
 
Дякую Вам за розмову, бережіть себе.
 
 
По завершенні нашої бесіди військовослужбовець додав просту фразу, яка виринає на устах чи не кожного, але не кожен насмілюється все ж її висловити. «Це не наша війна». Шкода, що воювати доводиться нам.
 

Розмовляв Максим КОЗМЕНКО, БукІнфо (с)
Фото – te.org.ua

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації