Богдан Бенюк: У 1979 році на мене завели діло у КГБ. Я й досі не знаю чому – чи за анекдоти, чи за зірваний радянський прапор… (Частина 1)

ЕКСКЛЮЗИВ / Днями на Буковину, всього на один день, завітав уславлений актор театру і кіно, народний улюбленець Богдан Бенюк, де на сцені Чернівецького муздрамтеатру ім. Ольги Кобилянської у виставі Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка «Одруження» разом із своїм побратимом Лесем Cердюком, закривав театральний фестиваль «Золоті оплески».

Богдан мав добрих пів-днини до вистави і, завдяки посередництву голови обласної організації ВО «Свобода» Віталія Мельничука, я домовився з ним про зустріч в одній із затишних чернівецьких кафешок. Рівно о 13.00 Богдан, не звертаючи на себе увагу відвідувачів, скромно сидів за столиком, потираючи замерзлі від морозу руки. «Ну що по чайку?» - засміявся він, коли зрозумів, що я прийшов по його душу. Ми швидко познайомилися і відбулася тривала розмова… ніби між старими добрими друзями. От що таке спілкуватися з великим митцем!

А розпочав я знайомство запитанням:

- Богдане, ви маєте невеличкий «борг» перед буковинцями. З Анатолієм Хостікоєвим і бравим «Швейком» ви обіцяли приїхати у вересні до Чернівців на ювілейну «Червону руту»… Чому передумали?

- Не передумали. У театрі в останню хвилину помінявся репертуар. Виникла драматична ситуація і терміново потрібно було поміняти виставу. Виникли суто технічні проблеми. Не переживайте – реабілітуємося! (Сміється)

- Богдане! Ви ніколи не хизуєтеся своїми здобутками. Остання інформація про вас, яку я виловив в Інтернеті, мене просто вразила. Виявляється, свою Шевченківську премію 2008 року (розмір премії становить понад 110 000 тисяч гривень. – С.З.), ви благодійно віддали на будівництво нової церкви у своєму рідному селі. Звідки виникла така благородна ідея і чому, власне, віддали всі преміальні гроші?

- В українців є така приказка: коли до тебе приходять гроші, яких ти не заробив – то ними користуватися не можна. Ця державна премія для мене, як постфактум. Я вважав, що цими коштами я не мав права розпоряджатися для своєї родини і переконаний, що вчинив вірно. Але там, у селі, почалася інша колотнеча. Мої односельці почали підозрювати, що священик взяв собі якусь суму. Почали мені видзвонювати і цікавитися, скільки ж я дав… Вийшла така коломийка, нехай Господь милує! Отець Володимир, який будує цю церкву, просто геройський чоловік. Перетерпіти всі розмови, куди пішли три-чотири гривні… Жах!

- На жаль, цього, притаманного нам вірусу, позбутися дуже складно… Але я хотів би продовжити розмову про вашу родину. Наскільки правда, що публічно ви уникаєте розмов про свою сім’ю?

- Трішки не так. Просто завжди, коли підходили до мене телевізійники, кіношники і хотіли робити програму про сім’ю, мою хату… я ніколи цього не роблю. Ну це у мене своєрідне табу. Вважаю, що такі речі не варто роботи. Якщо я публічний чоловік, то до чого тут мої діти? Був колись такий чай в Україні під назвою «Мономах». Пригадуєш? Мій товариш помістив портрет свого сина на цей чай у шапці Мономаха. І хлопчик хворів так, що це повний капєц. Батьки нічого не могли зробити, поки не зняли це фото. Коли дитина немає аури захисту, на неї можуть впливати навіть підсвідомо. Чи були дитячі суміші «малятко» з фотографіями реальних дітей, так? Абсолютно така ж виникала ситуація! Не можна цього робити. Тому намагаюся уберегти своїх до того часу, поки вони самі не окріпнуть. Я своїх дівчат привчав: «Ви носите прізвище Бенюк. Я, як артист, можу комусь подобатися, а комусь – ні. Тому від того, що ви мої діти, ви можете мати як дивіденди, або навпаки потурати за це.

- Тоді кілька слів про вашу родину…

- З дружиною Уляною ми однокласники. Вона закінчила Львівський медінститут. Працює провізором. Працювала в аптеці доти, поки не народилася третя дитина і перший наш син Богдан. Моя старша донька Леся закінчила філософський факультет, кандидат наук, займається викладацькою наукою. Народила мені, слава Богу, двох онуків – Северина і Орисю. Так що я вже дідусь. (сміється) Мар’яна не одружена, закінчила Києво-Могилянську академію, працює на телебаченні. Богдан навчається у шостому класі. Ще не знає ким буде (сміється).

На мобільний Бенюку лунає дзвінок. «Григорій, передзвоніть через годину. Я зараз у Чернівцях, даю інтерв’ю. Переберіть мене» - відповідає. «Я вас уважно слухаю, пішли далі…»

- Богдан Богданович піде по стопах тата? Чи ви не хочете цього?

- Я нікого не примушую. Років 15 тому я був такий дурний, що вимагав від Лесі піти вчитися в інститут міжнародних відносин. То так штука видно була, невикористана мною, що туди обов’язково хтось з дітей має піти. А вони впиралися руками і ногами. Не хотіли! Потім Мар’яни черга прийшла. Я її примушував поступати туди. Вона теж ну ніяк – пішла у Могилянку. Тому я вже передбачаю, що Богдан теж навряд чи піде стопами тата чи мами (медиком себе не бачить). Підозрюю, він обере щось третє. Діти самі мають обирати власну дорогу, щоб мати сатисфакцію. Бо потім будуть винні всі довкола.

Розмову знову перебиває телефонний дзвінок. «Так…так. У мене все нормально. А в тебе так не буде. Не дають коштів. Я показував людям твої речі, їм дуже сподобалося. Вони будуть тебе дьоргати. Ти молодець, дуже цікаві речі! Так що будемо співпрацю вести. Всього найкращого, Сашко!»…

- Про таких як ви кажуть – людина, яка зробила самого себе. Ви теж так вважаєте? Чи все-таки комусь зобов’язані своєю популярністю і творчим злетом?

- Не зовсім я зробив сам себе. Бо професію акторства відкрив для мене мій старший брат Петро, який зараз працює у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької. Це він протоптав для мене стежечку до театрального інституту. Та і в житті у мене так складалося, що завжди поруч були ті люди - маячки, які направляли мене. Ну і татова і мамина молитви. Артист не може сам по собі існувати, він повинен мати і в житті своїх «режисерів», які вірили б у мене як в артиста, що я можу зіграти ту чи іншу роль, примушували б повірити мене самого у це. Бо артист складається з тих робіт, які він зіграв. Популярність приходить лише після певних накопичених здобутків. Бо інакше виходить такий собі фантазер, який мріє зіграти ту чи іншу роль, а результату немає.

Професія актора є надзвичайно залежною від того, як я буду подобатися комусь, від тих людей, від яких буде залежати моя подальша акторська доля. Зараз, бачите, всякі продюсери мають завершальне слово. І режисер навіть стільки слова немає, як той продюсер, якій дає гроші. Це неймовірно складна кухня. Але ті люди, які зараз приходять до театру, які себе шукають у мистецтві – це неймовірно обдаровані люди. Знаєш, театр - це якась бацила, що поселяється всередині, яку ти кинути просто не можеш. Це хобі, які тобі йде в кайф. А гроші заробляються в інших речах: кіно, телебачення, радіо і так далі. Театр – це Альма Матер, яка тебе тримає в тонусі як актора, хоча у фінансових питаннях дуже програє. Обдарованої молоді зараз дуже багато приходить, вони проходять такий самий шлях, як свого часу я. Отже, має скластися до купи дуже багато того, щоб, як ти казав, чоловік міг називатися таким, що сам себе зробив. Само по собі нічого не буває. Все одно я залежу від багатьох речей – друзів, атмосфери, кола спілкування,

Я пам’ятаю, як у Києві росли мої діти, у 1978-му народилася Леся, а потім Мар’яна, і вони виходили у двір гуляти, де в основному буди діти з російськомовного середовища, а вони завжди говорили лише українською. У них ніколи не виникало сорому за свою мову, бо ми спілкувалися так удома і це було абсолютно нормально. Навіть думки не виникало! Це якось з середини йшло. Мені навіть у театрі говорили: «Бенюк, що ж це ти травмуєш дітей, чому вони розмовляють українською». Я відповідав: «ідіть ви, я ж не вмішуюсь, як ви та ваші діти розмовляють вдома». Навіть до такої дурості доходило. А коло спілкування давало тоді атмосферу, вимальовувало тебе, як характер...

- Щось знакове можете пригадати?

- Так. У 1978 році я прийшов працювати у Театр юного глядача. І вже через рік, у 1979 році, на мене завели діло у КГБ. Що я такого робив і чому, я й досі не знаю! Пізніше я зв’язався з чоловіком, колишнім моїм сусідом по площадці, а він був спецом по почерках. Він мені й сказав, що на мене є справа в органах. І пізніше, вже десь у 1987 році, коли почалася перестройка Горбачова, він запропонував мені почитати це діло, бо міг його дістати. Ми сиділи з ним за чаркою, я звісно, погодився. Хотілося побачити, хто ж це на мене так строчив. Звісно, що ми загалом знали про існування театральних «шісток», але персонально нікого. Наступного дня ми сідаємо, він ось так ставить перед мною портфель. Я думаю, от зараз і дізнаюся про цю с..ку! Але він мені каже: «Знаєш, я би тобі не радив читати це діло. Тобі з цими людьми багато працювати, а тим їм все життя не зможеш в очі дивитися. Завжди буде в тобі перебувати образа за те, що вони на тебе «строчили». Він сказав «людьми», і я зрозумів, що їх було багато. Але знаєш, він наскільки переконливо це сказав, що я так і не відкрив цей портфель!

- А ви самі здогадуєтесь, за що вас «закладали»?

- Як за що?! Розповідає анекдоти. Більше я нічого такого не робив. Ну може ще за те, що зі своїм колегою прапор радянський зірвали.

- От з цього місця, прошу детальніше. За це ж можна було і за політичною статтею загриміти…

- Ну йшли собі дорогою… Висів червоний прапор. Ми його взяли і зірвали. Потім знищили. (сміється) Перед цим залізли і, слава Богу, дістали. Думали, що то ніхто не бачив. Це був своєрідний юнацький протест, мені ж навіть тридцяти не було…

- У мене завжди було бажання вас запитати: наш український кінематограф у 70-80-х був за духом і за мовою українським чи все ж радянським ? Звісно, що була плеяда видатних акторів, які пробивали українське мистецтво в народ. Але це були лише винятки, хоча і геніальні. Як почував себе західноукраїнський хлопець Богдан Бенюк, коли прийшов у великий кінематограф, будучи українцем по духу і по слову? Не ображалися, коли вам давали негативні ролі, або ролі наївних, перепрошую, придуркуватих хохлів? Може це спеціально підкреслювалось – ось такі в своїй масі є українці…

- Існувало раніше таке поняття, як амплуа. Я зі своїми метр тридцять два росту і стап’ятидесяти кілограмами ваги у радянському кінематографі ніколи б не зміг зіграти першого секретаря обкому партії (сміється). Тому, що він повинен був бути кремезним, високого росту як ти, стрункий, карний мудрий, красивий. В крайньому випадку я міг зіграти голову відстаючого колгоспу. Тобто було амплуа, яке на тебе чіплялося. Тобі давали якісь певні ролі комічні, які ототожнювали з тобою. Було інше. Наприклад, його, тебе і мене пробують на якусь роль. І вже комісія дивиться, хто як їм підходить за смаком і того залишають. Але по цих питаннях, які ти питаєш, щодо чогось спеціального – цього не існувало. Хоча був один раз цікавий епізод. Брондукова, який знявся у «Кам’яному хресті», взяв першу премію у Ленінграді на фестивалі документальних фільмів за найкращу чоловічу роль. І от кореспондент його запитує, яку роль він мріє зіграти, а він візьми і скажи: «роль Лєніна!». То ті ледь не повсир..ся з переляку (сміється). Комік Брондуков хоче зіграти вождя, та це крамольно було навіть припустити! І ось таке амплуа існувало також у театрі. Я мав певні ролі, які мені можна було грати.

- У вас з цього приводу не існувало якихось внутрішніх образ?

- Я навіть не задавав собі такого питання. Адже не я вибирав ролі. Акторська професія залежна від багатьох параметрів, тим більше я не мав імені. Це зараз я вже можу дозволити собі фільтрувати – що робити і не робити, вибирати, чи не вибирати. Мені давали акторську роботу і я мусів це робити. Звісно, я міг би відмовлятися, але як би тоді я розкрутив своє ім’я? Для «розкрутки» імені потрібно мати якнайбільше матеріалу. Чому кажуть, що зараз немає українського кіно? А звідки воно може з’явитися. Коли знімають один-два фільми на рік. Лише від кількості з’являється якість, а не навпаки. Не можна на фільм дати копійку, а потім вимагати, щоб він у Голівуді зайняв статуетку «Оскара». Це нонсенс…

А щодо образ… Ох! І була історія! Пригадую, я зіграв роль у фільмі «Імітатор» десь на початку 90-х роль майора внутрішніх військ. І прізвище його було - майор Хостікоєв. Заради хохми режисер і знайомі вирішили так зробити. Я озвучив пару раз це ім’я в кадрі і забув про це. Проходить час і прем’єра фільму відбувається у столичному «Будинку кіно», на яку прийшов Толя Хостікоєв. А я навіть не знав за цю прем’єру. І ось ми зустрічаємося на другий день у театрі в одній гримерці. Він заходить і буркає: «привіт». Я бачу що він незадоволений. Я питаю його, що таке? А він мене подалі посилає. А потім розвертається і каже: «Ти граєш придурка майора Хостікоєва? Почекай, я тобі зроблю!». І що ти думаєш? Через півроку запускається на «Укртелефільмі» двосерійний фільм, де він грає секретаря райкому партії і секретар у нього – Бенюк Богдан Михайлович! (Сміється) Після цього Хостікоєв мені каже, я добився, що - після цього фільму, от побачиш, приїдеш у рідне село, так бандерівці тебе підвішають на дереві за одне місце. (сміється)

- Хостікоєв такий злопам’ятний?

- Та це не злопам’ятність. Артист повинен відколювати такі штуки. Нам дається неймовірній кайф до життя. Обов’язково мають бути присутніми у житті розіграші. Вони, навпаки, оживляють стосунки. От зараз ми згадуємо про це, як по неймовірну штуку!

- З Анатолієм вас пов’язує давня чоловіча дружба…

- Навіть у театрі Толя для мене більше ніж товариш. Ми один одного знаємо багато років. Ми вже й кумівством пов’язані. Справді, існує якась так чоловіча дружба… Я навіть не можу пояснити, бо розбирати цей код складно. Ми вже інтуїтивно розуміємо один одного. Тому і на сцені нам дуже легко працювати, бо з півслова ми розуміємо один одного.

- І все це без конфліктів у таких творчих людей?

- Немає. Тому він метр дев’яносто два ростом, а я метр тридцять шість (сміється).

- Ага, ви у різних вагових категоріях…

- Абсолютно. Якби ми грали з ним одні ролі, то точно б поср..ся. (сміється).

- А крім Хостікоєва хто ще ваші друзі?

- Вони не пов’язані з театром. Це ще один мій кум видавець "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ" Іван Малкович, це мій земляк з Богородча́н Василь Дутковський, який кавовий бізнес має. Є багато однодумців по вірі і по духу. Нас об’єднує однакове відношення до держави, українці в так далі. У мене іновірців немає. З ким я не на одній хвилі це інтуїтивно відчуваю. Обходжу їх двадцять п’ятою дорогою.

- Нещодавно по кабельній мережі подивився сучасний російський серіал «Когда ее совсем не ждеш», де ви грали роль дядька одинокого хлопця, місцевого гуцула. Там розігрувалася любовна драма між основними героями стрічки – одруженою молодою жінкою і хлопцем-адвокатом, які кожен своїм шляхом потрапили з Москви у карпатський курорт на відпочинок. Мені здалося, що ваш голос повністю дублювали! Це тому, що ви говорили українською?

- Цей фільм знімала наш український режисер, тепер вже покійна Таня Магар. Гроші на цей фільм давали москалі. Таня знімала кіно на базі «Укртелефільму». Тобто вся наша знімальна група – українці, лише деякі актори з Росії. Історія ця була пов’язана з Закарпаттям. І було так: хто український актор, той міг говорити українською мовою. Москвичі приїжджали – вони говорили російською. Я ж, як ви зрозуміли, говорив українською. Потім вони його переозвучували і порізали фільм так, що його пізнати неможливо.

- Серйозно?!

- Страшне, як покремсали!

- А залишилась у кадрі лише горілочка…

- Так. П’янка, горілка і більше нічого не залишилося. Моєму персонажу, який керував місцевим Будинком культури, було приділено нашим режисером дуже багато уваги – у кожній серії мали бути репетиції народного хору, де звучали прекрасні українські пісні. Тоді б фільм дихав би зовсім по-іншому. Вони це повирізали, і наш режисер не брала у цьому участь. Таня Магар писала гнівні листи, подавала до суду, страшно сварилася, щоб ці епізоди не вирізати… А виявилося, що фільм належить продюсерам, і вони роблять з ним що хочуть.

Так само як ми зараз у Марокко зняли фільм «Кандагар: екіпаж», яки незабаром вийде на широкі екрани. Два роки знімали. Змонтували фільм, тривалістю більше ніж три години, але продюсерам це не сподобалося. Вони викликали другого монтажера, який зовсім по іншому перемонтував фільм. Знову не сподобалося. Вони ще одного запросили з Голівуду. І ось тепер тільки, лише через два роки цей фільм виходить на екрани тривалістю всього 1 годину 20 хвилин! І там можуть роль покремсати таким чином і ти не маєш ніяких прав на це. На жаль, в цих умовах артист не має прав.

Сергій ЗАРАЙСЬКИЙ, БукІнфо/ УНІАН

(Далі буде)

Довідка БукІнфо:

Богдан БЕНЮК народився у селі Битків Надвірнянського району Івано-Франківської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого.
Творчість. Акторську кар'єру Б.Бенюк розпочав у 1975 році на другому курсі інституту: зіграв в картині відомого режисера і актора Леоніда Бикова "Ати-бати, йшли солдати".
У 1978-1980 рр. працював в Театрі юного глядача. З 1980-го і по сьогоднішній день - актор Київського академічного драматичного театру ім. І.Франка, впродовж ряду років - в числі ведучих. Заслужений артист України (1988). Народний артист України (1996). Лауреат Державної премії України ім. А.Довженко (1998), лауреат Шевченківської премії (2008).
Серед театральних ролей Б.Бенюка - Хвіртка ("Сто тисяч" І.Карпенко-Карого), Щирій ("Момент" В.Вінніченко), Бегемот ("Майстер і Маргарита" М.Булгакова), Юркович ("Талан" М.Старицкого), Цахес ("Крихта Цахес" Е.Гофмана), Швейк ("Пригоди бравого солдата Швейка" по Я.Гашеку). Він знявся у більш як півсотні фільмів: "Ати-бати, йшли солдати" (1976), "Жіночі радощі й печалі" (1982), "Пані з папугою" (1988), "Капітан Крокус" (1991), "Голод-33" (1991), "Золоте курча" (1993), "Чорна Рада" (2000) та ін. У 90-х вів декілька гумористичних телепрограм - "Шоу самотнього холостяка" на УТ-1 і "Біла ворона" на телеканалі "1+1".
У 2000-м разом з театральним продюсером і режисером Мирославом Гринишиним та другом, актором, колегою по театру ім. І.Франка Анатолієм Хостікоєвим створив театральну компанію "Бенюк і Хостікоєв".
Народний актор небайдужий до політики. На виборах-2006 року балотувався в народні депутати України у складі Всеукраїнського об'єднання "Свобода". У 2007-му під № 4 під прапорами "Свободи" Богдан Бенюк пішов і на дострокові вибори Верховної Ради. Сьогодні він – заступник голови партії ВО «Свобода».