Активіст Майдану Сергій Бурий: «У пам'ять тих, хто загинув на Майдані, ми не маємо права бути байдужими»

Чернівчанин Сергій Бурий у свої 32 роки побачив на власні очі криваву ціну свободи. На початку грудня 2013 року, після розгону студентів на Майдані, він поїхав до столиці, бо розумів, що у Чернівцях все, що міг зробити, вже зробив. Спочатку Сергій працював в буфеті та кухні Будинку профспілок, згодом перейшов до медичної служби у мобільну бригаду. В найгарячіших точках він був на передовій.

Після повернення до мирного життя, Сергієві довелося зіткнутися із помстою, наслідком якої стали струс мозку та зламана нога, крадіжкою майна, байдужістю правоохоронців й лікарів. Але здаватися він не збирається.

Пропонуємо читачам БукІнфо другу частину інтерв’ю з активістом. З першою можна ознайомитися за цим посиланням.

Після того, як Сергій Бурий повернувся до Чернівців, в одній з газет вийшло інтерв’ю, в якому активіст розповів про свої враження щодо Майдану. Цієї ж ночі, з 23 на 24 квітня, на нього напав невідомий. На куті вулиць Сторожинецької та Героїв Майдану чоловік спортивної статури без жодного слова наніс удар в голову, після чого Сергій втратив свідомість. Як з’ясувалося згодом, внаслідок удару активіст отримав струс мозку і перелом тонкої лобової кістки. Коли потерпілий прийшов до тями, пішов у напрямку, в якому втік нападник. Згодом наздогнав зловмисника й намагався його затримати, невідомий якимось чином затис ногу і повалив на землю. У результаті – перелом ноги зі зміщенням.

Сергій близько п’яти хвилин додзвонювався на «102», приїхав патруль, який перевірив район але зловмисника так і не виявили.

- Скоріш за все били за статтю, яка вийшла в газеті. В ній йшлося про те, що на Майдані, ймовірно, в людей стріляли і з боку опозиції, і про те, що люстрацію треба починати не тільки з партії регіонів та комуністів, а й з «Батьківщини», «УДАРу» й «Свободи». Припускаю, що причиною мого побиття є саме політична складова. Потім, 20 травня, коли вдруге публікується інформація про допомогу мені, грабують квартиру моїх батьків, з якої виносять виключно мою техніку на суму 12 240 гривень.

- Що на це все сказали правоохоронці?

Якщо подивитися на матеріали справи, ви побачите, що її явно «запороли». Тобто вони не проводили все вчасно, як це потрібно. Відеозаписи з камер спостережень не були зняті. Ніхто не опитував моїх батьків як свідків. Тільки 23 червня мою маму викликали для надання свідчень, через місяць після пограбування. Що цікаво, слідчі, які ведуть обидві справи, як сказали в міліції, один зламав ногу, а друга – зламала палець.

Слідство ще триває, але, я переконаний, воно вже нічого не дасть. Я навіть повідомив обласне управління МВС, або вони знаходять замовника, кривдника і того, хто пограбував квартиру протягом місяця, або відшкодовують мені суму завданих збитків через свою халатність. Мене навіть не опитали, тільки дзвонили, казали, що ми приїдемо, складемо портрет нападника, покажемо авто, у якому міг би бути свідок, який міг би упізнати нападника… Говорити - говорилося, а робити – не робилося.

Зараз обидві справи доручили одному слідчому, мене опитали приблизно через місяць після побиття, і приблизно тижня за два після пограбування.

- У міліції пояснювали, чому так довго триває слідство?

Ні. Саме тому я оголошу страйк і ночуватиму в них, якщо протягом місяця знову не буде жодних результатів. Сподіваюся, що так зможу отримати інформацію щодо свого кривдника і злодіїв. Бо почали лунати такі заяви, що, мовляв, ті слідчі, які вели справи, виявляється, некомпетентні, бо вони новачки. А коли я казав слідчому, аби подивилися відеозаписи з камер спостереження, щоб побачити, куди крадії могли піти, це ж було в центрі міста, грабіжники винесли з квартири досить об’ємні речі, мені сказали, що слідчі самі знають, що і як робити.

- Сергію, ти згадував про низку системних проблем в галузі охорони здоров’я. Після нападу, ти сам опинився в лікарні і відчув на собі усі недоліки нашої медицини. Пропоную поговорити і про це.

Після нападу я потрапив до лікарні на Фастівській. Мене сюди доставила «швидка», до якої було дуже важко додзвонитися. Дуже хотілося б аби питання з телефонної лінією «швидкої допомоги» та міліції вирішилося, бо інколи навіть 2-3 хвилини зволікання можуть призвести до втрати людського життя. Бо наразі, вважаю, безвідповідально протягом 5 хвилин не піднімати слухавку.

Коли мене привезли на Фастівську, одразу постало питання грошей за знімки. В мене травма голови, зламана нога, а в рентген-кабінеті: «Давай гроші на знімки». Грошей при собі я не мав, у результаті працівник рентген-кабінету сказав: «Немає грошей, немає знімку».

У прийомному покої, коли я попросив книгу скарг і пропозицій, аби написати скаргу, мені відмовили, чергова зачинила кабінку і відмовилася назватися, вона ховала бейджик, обличчя. Таким людям, вважаю, не місце в системі охорони здоров’я.

В лікарні кажуть, що в них все є, але коли я проводив кілька разів інспекцію, що раджу робити всім, виникли питання щодо забезпечення хворих ліками першої необхідності, тих же знімків, елементарних предметів побуту, боротьби з тарганами й щурами тощо.

- Яке ставлення було тебе після проведення таких інспекцій?

Якщо ти підеш до в.о. головного лікаря, можливо він навіть покаже скарги лікарів щодо того, що в мене щось з головою не те. Це дивно виглядає, коли медики пишуть заяви на пацієнта. Наголошу, що потрібно більше контролю і цей контроль має сприйматися нормально. Дуже хотілося б аби після вказання на недоліки, не доводилося б повторювати це по кілька разів. Я вважаю, що наступним кроком мало би бути звільнення тих працівників, які не хочуть або не вміють адекватно реагувати на зауваження.

До прикладу, я маю проблеми із шлунком, попросив у чергової санітарки шматок хліба, на що вона заявила: «Замов собі піцу». Так само, коли я просив у чергової сестри заспокійливе і снодійне, вона повідомила, що в лікарні таких препаратів нема.

Був навіть випадок, коли лікар дзвонив до Самооборони, аби вони зі мною «поговорили». За три дні як мене мали перевести до іншого відділення, одна з лікарів не впустила мене до палати – довелося ночувати в коридорі. Як наслідок, я захворів на запалення легенів. Звернувся до начальника департаменту охорони здоров’я ОДА Андрієць з вимогою звільнити цю лікарку. Наразі вона оплачує моє лікування. Я вже не кажу про хамство, погрози, рукоприкладство.

- Скажи, від тебе вимагали хабарів?

Ні, бо від мене щось вимагати – небезпечно, я все записую на відео. Про подібні випадки чув від інших людей, які тут лікуються. Взагалі, лікарня на Фастівській має недобру славу у цьому відношенні. Але, нажаль, люди чомусь бояться про це відкрито говорити. Ось цього я не розумію. Хоча тут є завідуючі відділеннями, відкриті до людей, навпаки самі закликають пацієнтів звертатися до них з будь-яких питань. До прикладу, заступник головного лікаря або завідувач нейрохірургічним відділенням, дуже шляхетна людина і хороший спеціаліст.

- Чи є до тебе якесь особливе ставлення, чи упереджене, чи неупереджене, як до активіста медичної служби Майдану?

Коли я потрапив до лікарні, не хотів взагалі про це нікому казати. Але коли побачив таке байдуже ставлення, повідомив, що я з медслужби Майдану. Тоді мені лікарі сказали: «І що, до тебе має бути особливе ставлення?». Я відповів, що не прошу особливого ставлення, мені просто необхідна допомога, а фінансові питання можна буде вирішити пізніше. Щоправда, за весь період мого перебування в лікарні, ліками мене забезпечують.

Коли я вимагаю лікування, яке мені гарантоване законодавством, у нас же безкоштовна медицина, мене сприймають як людину з якимось порушеннями в голові. Насправді, я дуже поважаю лікарів, бо бачив їх справжніх на Майдані. Біда у тім, що є лікарі, але й багато тих, хто просто купили дипломи.

Я переконаний, що в пам'ять тих, хто загинув на Майдані, ми не маємо права бути байдужими, лишити все, як було раніше. Якщо ми хочемо жити в правовій державі, маємо забути про ці всі вирішення питань за гроші. Треба частіше залучати ЗМІ до розв’язання проблем, самим застосовувати аудіо, відео прилади для фіксації порушень. Правда, якщо ви хочете бути громадським діячем, будьте готові, що вам чинитиметься спротив, але опускати руки ми не маємо права.

 

Розмову записав
Володимир ЗВЕНИГОРОДСЬКИЙ, БукІнфо (с)