Валентина Головко: «Багато лікарів у душі назавжди залишаються акторами»

ОСОБИСТОСТІ / 
 

27 березня у світі відзначають міжнародний день театру. І це свято не чуже і для багатьох майбутніх медиків - студентів Буковинського державного медичного університету. Вже не один рік у його стінах успішно діє нині вже народний студентський театр, яким керує Валентина Головко - одна з провідних акторок Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської, відома за одними з головних ролей у найвідоміших постановках нашого театру - "Солодка Даруся", "Туга за майбутнім", "Калинова сопілка", «Ілюзії вальсу», «Тисяча снопів вітру».

 

1 квітня, на День сміху, майбутні лікарі запрошують всіх чернівчан на прем’єру спектаклю «За двома зайцями» (за Михайлом Старицьким). У спектаклі будуть задіяні як студенти, так і вже лікарі-інтерни. Початок – о 18 годині в палаці «Академічний». Це буде вже п’ята вистава, яку ставить студентський театр БДМУ.

 

Як живеться сьогодні акторам Чернівецького драмтеатру ім. О. Кобилянської та чи насправді медики-театрали це так серйозно - у розмові з Валентиною Головко – акторкою, а також режисером спектаклю «За двома зайцями».


«Справжній актор навіть для однієї людини у залі віддається на всі сто»
 

- Напевно, моє життя насамперед цікаве тим, що поза театром я теж живу … театром, - зізнається Валентина Головко. – Адже разом з майбутніми медиками творимо історію самодіяльного студентського театру. А не так давно ми успішно пройшли атестацію, і тепер театр вже «народний. А взагалі-то, для творчої людини це велике щастя - працювати з ранку до ночі.

 

- Як відомо, після успішного дебюту вистави "Солодка Даруся" чернівецький театр імені Ольги Кобилянської отримав нове життя. Тому, напевно, зараз нашим акторам живеться краще, аніж раніше…

 

- Справді, за останні п'ять років у театрі з'явилося багато нових постановок, в чому, звісно, заслуга художнього керівника театру, режисера Людмили Скрипки. Коли вона поставила "Солодку Дарусю" за романом Марії Матіос, про наш театр заговорили не лише у Чернівцях. (У виставі граю одну з головних ролей - Матронку). Ми почали більше гастролювати - Львів, Київ, Рівне, Луцьк… Отримували чимало схвальних відгуків… Але найприємніше те, режисер дає дорогу молодим акторам, і на прикладі останніх постановок було видно, що це дозволяє їм робити значний крок вперед. Вона - теж актриса, тому знає, як допомогти акторам, аби вони виглядали органічними, внутрішньо наповненими на сцені. Тому можу щиро зізнатися: нам сьогодні дуже цікаво працювати! Плюс незвичний для нашого театру репертуар: він містить і глибоку філософію, і людську драму, і, безперечно, катарсис, за чим люди приходять до театру. У нас - гарний молодий колектив, де роботи вистачає всім. Можливо, тому, що колектив невеликий. Порівняйте: більше двадцяти акторів - у театрі, і в палаці "Академічний" студентський театр налічує приблизно таку ж кількість. Але так було не завжди. Я пам'ятаю часи, коли тільки прийшла в театр… Тут був такий занепад, що люди раділи, коли хоч у казочці отримували якусь роль. На спектаклі практично ніхто не ходив, ми грали вистави для 20-30 чоловік… Слава Богу, тепер інші часи: глядачів багато, багато молоді.

 

- Ваші останні ролі у театрі, в основному, у сучасних постановках. Як працюється у таких п'єсах?

 

- Складно. Адже усі ці твори потребують великих емоцій, хорошого фізичного стану, бо мої ролі і в "Солодкій Дарусі", і в "Калиновій сопілці" вимагають пластики. Якщо порівнювати Оксану Забужко і Марію Матіос, то остання мені ближча. У книгах Забужко треба довго, як кажуть, копатися, аби зрозуміти суть. Я ж, як і Марія Матіос, теж з Вижниччини, тому її мова мені ближча. Але коли виходиш на сцену, то там складність полягає вже не у розумінні тексту, а в розумінні того персонажа, якого ти маєш втілити на сцені. І твір мусиш перечитати по кілька разів, адже з кожного прочитання береш щось нове. Бувають різні ролі - щось складається, щось - ні… Інколи сама відчуваю, що підготувала роль не до кінця.

 

- Актори, захопившись грою, часто не помічають нічого навколо. Але ж, напевно, важливо, скільки глядачів сидить у залі…

 

- Звичайно! Бо я знаю, що таке напівпорожній зал. Це дуже важко для актора - і емоційно, і на підсвідомому рівні: ти віддаєшся, а немає кому оцінити. Немає спілкування із залом. Хоча насправді треба грати навіть для однієї людини, якщо, звісно, професійно ставитися до своєї роботи. Коли йде комедія, сприйняття залу помітно яскравіше. Драматичний твір - складніше. Але, виходячи на сцену, ми не повинні думати про реакцію залу, а грати правду. Якось ми з моїм партнером по "Солодкій Дарусі" Віктором Барановським виходили на поклін, то по гучності оплесків відчули: своєю грою захопили глядачів. І коли після таких моментів приходиш додому, забуваєш про втому.

 

- Цікаво, а скільки разів актор може грати одну і ту ж роль. Є своєрідний ліміт?

 

- Ні, немає - безліч разів. Головне, щоб не один раз - тоді це трагедія. Адже вистава готується тривалий час: "Солодку Дарусю" і "Калинову сопілку" ми репетирували по півроку. Це півроку життя, коли колектив стає твоєю родиною, театр - домом… Де разом не тільки актори, а всі театральні служби. Це можна порівняти з лікарською професією: коли є одна зміна, і всі - лікарі, медсестри - роблять одну добру справу. Ми теж працюємо на благо людини, тільки через серце і душу.

 

- Чи є людина, котра вплинула на Ваш театральний вибір?

 

- У дитинстві хотіла стати співачкою. Але коли побачила по телевізору акторку Поліну Нятко, її гру у виставі "Лісова пісня", зрозуміла, що стану акторкою. Я з дитинства росла творчою дитиною. В танцях була самоучкою, театр у школі організовувала… Для мене це був сенс життя, тому я бачила себе лише на сцені. Я закінчила Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, за фахом -

театрознавець. Навчалася на заочному відділенні, а паралельно грала невеликі епізоди у нашому театрі. І лише згодом були головні ролі у казках.

 

- Кажуть, для актора це - хороша школа…

 

 

- Справді. Бо такі ролі позбавляють комплексів, дають можливість розкритися. Мій казковий репертуар - великий! Найчастіше я грала Курочку Рябу, Дюймовочку, Білу Мишу в "Коті Леопольді", Маслючка в "Сироїжці"… А перша головна роль була у казці "Порося, яке співає". Почувалася такою щасливою, коли отримала цю роль!

«Навчання закінчують, а розпрощатися із театром не можуть…»

- Тут, у чернівецькому театрі, є актори, в яких Ви вчилися, від яких набиралися досвіду?

 

- Коли я вперше прийшла до театру, мене вразили Петро Нікітін, Борис Яроцький, , Едуард Цісельський, Василь Лещик. Для мене вони були справжніми кумирами, я дивилася на них великими очима. Відкривши двері до театру, я наче потрапила у казку. І навіть уявити не сміла, що колись з цими людьми гратиму на одній сцені. Адже у 90-х роках був великий акторський колектив, на одну роль призначалося по троє акторів…. Йшло багато вистав. Згодом запанувало затишшя. І ось тепер театр повернув собі колишню славу.

 

- Але у окрім роботи у драмтеатрі ім. О. Кобилянської, Ви ще - художній керівник палацу "Академічничний", який належить БДМУ, та керуєте тут студентським театром. Наскільки серйозно можна говорити про акторів-медиків?

 

- Судіть самі: якщо ми зі студентами здійснили не одну постановку, якщо кожна користується успіхом... "Лікар поневолі" Мольєра, "Угода з ангелом" Нежданої… Теж за п'єсою Нежданої ми зі студентами ставили казку "Зоряна мандрівка". Два перші спектаклі грали по 30 разів, їх передивилося більше семи тисяч студентів. У кожному навчальному закладі є талановита молодь, і медики - не виняток. У них вистачає часу і на навчання, і на театр. Більше того, багато хлопців та дівчат вже навіть навчаються в інтернатурі, а все ще не можуть розлучитися театром. Приходять після обіду на репетиції, а потім до ночі роблять свою основну роботу – пишуть історії хвороб. То хіба можна сказати, що театр для них не серйозно?

 

- Як Ви відбираєте студентів у свій театр?

 

- Хлопців та дівчат приходить дуже багато: майже всі хочуть бути акторами. Незважаючи, що в палаці "Академічний" є й інші гуртки. І я навіть бачу, що серед студентів є такі хлопці та дівчата, котрі могли би бути хорошими професійними акторами. Наприклад, сімейна пара студентів - Андрій і Настя Чинякові. Вона прекрасно співає, грає у театрі, він - чудовий фаховий ведучий, веде майже всі університетські заходи, теж грає у театрі. Вони однозначно будуть лікарями. Але разом з тим стверджують: якби не творчість у палаці "Академічному", не уявляли б, як у майбутньому могли би спілкуватися з людьми. Як правило, ті, хто грає у нашому театрі, ще й є успішними у навчанні студентами. До слова, я одразу ставлю перед хлопцями та дівчатами умову: аби займатися у нашому театрі, треба добре вчитися. Мені зі студентами надзвичайно цікаво! Я навчаю не лише їх, а й сама навчаюся. З ними я реалізовуюся як режисер. Ми товаришуємо. Приміром, у мене день народження, студенти без попередження можуть прийти додому з привітаннями і подарунками.

 

- Але у палаці «Академічний» - не одна творча студія. То, виходить, що люди, котрі обрали таку серйозну професію як лікар, у душі – справжні лірики…

 

- За всіх студентів нашого університету важко відповісти, а ось про майже дві сотні хлопців та дівчат, котрі займаються у наших студіях, справді можна сказати, що вони можуть бути не гіршими акторами, співаками, музикантами, танцівниками за професіоналів. Чого лише вартує наш ансамбль пісні і танцю «Трембіта», котрий був створений ще в далекому 1963 році силами виключно талановитого студентства! Сьогодні - це один з наших найбільших творчих колективів, який налічує майже півсотні учасників. Також майбутні медики прекрасно співають, в естрадно-вокальній студії вони вже створили не один ансамбль: джазове тріо, дует автентичного співу, ансамбль у стилі поп-рок… Дуже часто з ними разом виступають учасники інструментальної студії. Ви б послухали, як майбутні лікарі грають на роялі, гітарі, акордеоні, саксофоні, флейті… А ось хто не вміє грати чи співати, приходять займатися в інші наші студії: хореографічну, ораторського мистецтва, художньої фотографії та відео. У нас діє поетичний клуб та художня студія, і в них, до речі, учасниками є не лише студенти, а й викладачі, котрі гарно декламують вірші, малюють чи створюють чи інші художні вироби.

 

- Тут, у палаці "Академічний", Ви працюєте разом з чоловіком, він - директор. Чи не складно для подружжя бути весь час поруч?

 

- Більше того, ми разом працюємо й у драмтеатрі, де він є артистом оркестру. Свою творчу діяльність у Чернівцях ми з Віктором почали з власних проектів, в які вкладали свої гроші, причому частину позичених. Запросили з Києва режисера і поставили п'єсу "Жіночі ігри", де я грала разом з актрисою Ларисою Попенко. Тоді у театрі ролей було мало... В мене навіть почалася депресія, і здавалося, що як творча особистість не розвиваюся. І саме тоді зрозуміла: якщо сама нічого не робитиму, у мене нічого не зміниться в житті. І не думаю, що інший чоловік дуже схвально поставився б до моєї ідеї. Прем'єра "Жіночих ігор" відбулася в Будинку естетики та дозвілля, потім кілька разів ми грали на сцені філармонії. А з того часу, як почав працювати палац "Академічний", ми з Віктором і вдома, і на роботі поруч. До того ж і раніше всі проекти робили спільно, так продовжується до сьогодні. Адже, окрім театру, пишу сценарії і ставлю чимало студентських вечорів, загальноміських вечорів ….

 

Маю багато роботи, але ні від чого не відмовляюся. Тому що знаю, що це таке - творча депресія, і нікому цього не побажаю. Бути творчій людині без роботи - у сто разів гірше, ніж зранку до ночі працювати.



Наталія ФЕЩУК, журналіст.
Для БукІнфо (с)
Фото надані Валентиною ГОЛОВКО

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації