“Живи, борися і шукай!” - таке життєве кредо мудрої і гордої жінки, кавалера ордена Княгині Ольги Олександри Попелюк, багатоліття якої сповнене великих справ

ЮВІЛЕЇ /


Життя не вибирають. Його дає Господь. Але якою дорогою воно поведе людину – гладкою та рівною, залишаючи непомітні сліди, які машина часу з роками затопче, чи стрімкою та з перешкодами, долаючи які, думаєш не лише про себе, але й про інших, котрим стаєш ліхтарем у лабіринтах історії – ось це й називаєш – долею!

 

Саме такий шлях – із крутизною поворотів вибрала моя сьогоднішня героїня – пані Олександра, педагог за фахом, активна громадська діячка Буковини, почесна голова обласної організації «Союз українок», багатолітній борець за рідну мову й справжню українську Церкву, легендарна особистість нашого краю!

 

1930-й рік… Буковина… Заставна… Який то час був – щедрий чи скупий на доленосні події? З висоти XXI століття важко сказати, бо нинішнє наше містечко було тоді небагатим сільським поселенням, як і його мешканці. Ось у таких, звичайних селян – сім’ї Буйновських і народилася донечка, яку нарекли Олександрою. Росла кмітливою та життєрадісною дівчинкою. Разом із братом Степаном їх вабила жага до навчання. І хоч селянській родині важко було вчити дітей, усе ж і син, і донька Буйновських отримали освіту в Заставнівській школі.

 

Якось директорка запропонувала п’ятьом (із 13, саме стільки у 1948 році було випускників із усього району) десятикласникам (лише двоє — Олександра і її майбутній чоловік Василь Попелюк були з селянських родин), котрі успішно навчалися, спробувати вступити до Чернівецького медичного університету. Так дівчина стала студенткою цього навчального закладу. Але передчасна втрата тата, нестатки в сім’ї внесли свої корективи. Склавши іспити за перший семестр, юна заставнівчанка покинула навчання і пішла працювати вчителькою початкових класів у рідній Заставні, вступивши на заочне відділення філологічного (українська мова й література) факультету Чернівецького державного (тоді) університету. Перебуваючи у полоні юнацько-студентських мрій, підзаробивши грошей на одяг та подальше навчання, невдовзі перевелася на стаціонар.

 

Коли Господь єднає двоє молодих сердець, то й долю їм пророкує однакову. Оскільки це був перший повоєнний випуск, то ця обставина не могла не вплинути на життя Олександри і Василя Попелюка. Хлопець, маючи аналітичний склад розуму, легко став студентом фізмату Чернівецького університету. Але, не маючи будь-якої підтримки, бо ріс без мами й тата, після першого семестру покинув навчання і вирішив свою долю пов’язати з військовою справою. Після закінчення Київського військового авіаційного училища, де перебував на повному державному забезпеченні, разом із молодою дружиною, змушений був будувати своє життя за наказом.

 

Пані Олександра не любить згадувати тих понад 20 років життя поневірянь різними закутками радянського союзу – Сибір, Алтайський край, Середня Азія… Бо все, що не було українським, вважала малоцінним для себе і своєї родини. Так, працювала вчителькою, була активною у громадському житті там, куди доля закидала, але в душі плекала Україну і марила повернутися на Батьківщину. І таки дочекалася! Чоловік відпрацював військовий стаж, став адвокатом, отже, сім’ю вже нічого не затримувало в світах, виконав головну мрію дружини – жити на рідній землі…

 

– Ми віддали багато років і праці чужій для нас країні, дуже хотілося стати корисними для України, – не без смутку розповідає пані Олександра. — Але не думала, що доведеться вступати в боротьбу без Василя… Скориставшись можливістю обміняти квартири – Фрунзе – на Таллін, Таллін – на Чернівці, складалося враження, що справжнє життя лише починається… Але підступна хвороба раптово, було йому 57 років, забрала в мене чоловіка. Тоді, як казали, в повітрі вже пахло Незалежністю. Кінець 80-х відкрито демонстрував наближення доленосних часів... Того періоду, який був чи не найскладнішим, але найсвітлішим у долі народження держави…

 

Насправді маємо пишатися тим, що свідком і активним проповідником цього народження була наша славна землячка Олександра Попелюк. Вона з трепетом у голосі розповідала про те, як на перших згарищах і руїнах радянщини треба було формувати українську національну ідею, пропагувати українську мову та автокефальну Церкву, одне слово, будувати стрижень українськості. Працюючи завучем в Чернівецькому профтехучилищі, разом зі своїми однодумцями беруться за налагодження громадського, духовно-просвітницького життя Буковини. Ще більше активізувала свою діяльність зі вступом до Чернівецького відділу «Союзу українок». Відчувала велику відповідальність, коли обрали її головою відділу.

 

Якось, дізнавшись, що при церквах працюватимуть недільні школи, попросила своїх колег із Канади вислати літературу з духовного відродження нації… Та література й стала визначальною в її подальшій громадській, жорсткій боротьбі за українську Церкву. Скільки тих поїздок Україною (і навіть у Крим із просвітницькою місією), районами області, виступи в школах, на різних мітингах разом із активістами РУХу та митрополитом Чернівецьким і Буковинським Данилом. Скільки безпідставних принижень, погроз, звинувачень у тому, що пропагує, мовляв уніатів, а не українське православ’я… Справжня боротьба за повернення первинної назви Площі Святої Марії (Турецької) в Чернівцях, відродження забутих імен відомих буковинців-патріотів, постійні виступи в засобах масової інформації, соціальних мережах на захист української мови, культури, духовності, дружнє спілкування з письменницею-дослідницею українського православ’я Галиною Могильницькою, американською поетесою українського походження Дарією Рихтицькою, багатьма іншими національно-натхненними однодумцями додавали нових ідей та методів впливу на малосвідоме українство… Звісно, уся діяльність – на громадських засадах. Благо – наміри мами добре розуміла донька Тетяна, допомагала фінансово (на організацію різних заходів, оренду авто тощо) й підтримувала морально.

 

Але… Невиліковна хвороба доньки принесла нове горе в родину. Пані Олександрі, ніби хтось підрізав крила, думала, що ніколи не переживе втрату своєї кровиночки. Не шкодуючи сил, ще більше поринула у вир боротьби, стала ще більш непримиренною до байдужості влади, до зухвалості московських попів, до всіх тих, хто не просвітлює, а отруює українське суспільство перекручуванням історії, тупістю та небажанням усвідомити сутність ідентичності українця. Невгамовна і зараз, у своєму поважному віці живе, бореться і шукає правду, аби подати її іншим. Душа її зранена, але не зневірена.

 

– В Україні все буде добре, хоча маємо багато викликів, – каже ювілярка. – Якомога частіше людям треба наголошувати, що дуже важливо знати історію України, вчитися любити Батьківщину на прикладі наших героїв і не повторювати помилок плазування перед московитами. Пора набувати відчуття вільної людини. Оце і весь секрет, як можна стати справжнім українцем…

 

Пані Олександро, ми бачимо як Вам болить Україна, вдячні за Вашу працю, за науку, за патріотизм, за постійне відстоювання Православної Церкви України, за високу громадянську позицію, за Ваш внесок у поступ українськості на Буковині! З нагоди Вашого славного ювілею щиро зичимо здоров’я! Хай син Василь із сім’єю й надалі будуть опорою в житті, хай онуки Ольга, Василь, Олександра тішать своїми успіхами, а п’ятеро внуків, велика родина, численні друзі стануть Вашими гідними послідовниками палкої любові до України! І дай Боже дочекатися Вашого 100-літнього ювілею в мирі, добрі, щасті!

 

 

Світлана МАСЛОВСЬКА  

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації