Анатолій Томків. «Біля під’їзду…»

ПРО ЗЕМНЕ... / У ранкову передноворічну пору з сірого неба над Чернівцями повільно падає сніг. Попри ілюзію затишшя його рух всеосяжний, відчутний у найдрібніших деталях, довкілля: і в цегляній кладці старої чернівецької «хрущовки» з бурульками на підвіконнях і карнизах, готових проколоти простір стріловидною гостротою, і в прогнутій від пенсіонерських посиденьок лавиці, прикритій легкістю снігового пуховика, і в очікувальній позі кота перед пошарпаними, з облупленою фарбою дверима. Кіт не зводить очей з відшліфованої дотиками людських рук клямки, демонструючи впевненість в тому, що двері ось-ось відкриються. І він правий.

Бо спонтанно, не замислюючись, будучи часткою того внутрішнього руху, я прочиняю йому двері... Та, раптом, глобальне бродіння життя, спровоковане сніговим летом, залишає кота з широко відкритими очима на порозі, а мене підхоплює і штовхає в під’їзд… Я подумки заходжу туди, куди, здалось в ту мить, не раз уже заходив, пірнаючи в реальність скромної квартирки з вицвілими шпалерами, цоканням механічного будильника з написом «Сделано в СССР», з перманентним рухом всього сущого у ній у часі і просторі…

Бабусі Єлизаветі йшов тоді дев’ятий десяток. Вона мешкала у тій квартирці разом з онуком, учнем місцевого училища, портретом першого чоловіка, який загинув у сорок першому, з книгами в старомодній шафі та з котом Маркізом. Хоча ґаздиня рідко виходила на вулицю, бо це потребувало послуг палиці, Маркіз, схожий на статечного поміщика з бакенбардами, без проблем насолоджувався свободою, оскільки двері квартирки щоденно відчинялися численними бажаючими знати англійську мову так, як знала її пані Єлизавета.

— Це єдине, що я вмію. — Категорично відповідає бабуся на мій інтерес до предмету її праці, захоплення, зрештою, джерела життя. Хоча останнє не головне для неї. Символічна плата за класичну методику навчання ледве компенсовувала від’ємне сальдо між мізерною пенсією та комунальними платежами.

Учнів поважна чернівчанка не шукала. Вони знаходили її самі на прохання знайомих, з якими мала справу впродовж десятиліть. За такою ж «протекцією» отримували уроки і обидві мої дочки. Мене вражало те, що в роботі з вихованцями солідний пенсійний вік вчительки був непомітним, вона проводила заняття енергійно, з невгамовним бажанням бачити результати своїх зусиль.

— Вас вистачає на це?.. — спитав я одного разу, подумавши, що революцію 1917-го бабуся зустріла в свідомому шестилітньому віці.

— Ви знаєте, вистачає…

— А пам’яті?..

Пані Єлизавета насторожено знімає окуляри і скрушно погоджується:

— Віднедавна, на жаль, почала забувати. Ось, сьогодні… Встала о п’ятій, Замочила прання. Зготувала сніданок. «Виперла» онука. Потім сіла за навчання. Відчуваю, щось не так… Голова на стіл хилиться. Думала вже валідол ковтати. І,раптом, згадала: я ж забула поїсти! Часто про це забуваю.

— Ви завжди такий perpetuum mobile?..
— Завжди. Вічний двигун. Я б світ перевернула. Бажання є, але фізичних сил бракує. Це так образливо, щоб ви знали! Хочете, я вас навчу дечому?.. Тільки не смійтесь...

Я не сміюсь. Бабуся демонструє вправи, які додають їй фізичної моці. Рецепт в тому, щоб виконати пальцями нескладні рухи, а потім енергійно вдарити долонями й розтерти їх, поставивши таким чином крапку в сумнівах щодо свого здоров’я. Я запитую, чи не практикує вона вправи від моральної втоми.

— Ні. Я її просто відганяю…— говорить пані Єлизавета. — Моральна втома — це гріх. Не можна розслаблятись ніколи! Інакше ви втратите здатність боротись з труднощами. Це все одно що самогубство.

Моя співрозмовниця — корінна сибірячка. У перші дні війни, втративши чоловіка, курсанта військового училища, студентка Московського інституту іноземних мов залишилась з двома дітьми на руках — своїм хлопчиком і однорічним сином сестри, якого мати передала на утримання, рятуючись від бомбардувань. Згодом у Чернівцях, куди в повоєнний час приїхала разом з другим чоловіком, Єлизавета по-новому здобула освіту на юрфаці. Окрім англійської оволоділа польською, французькою, німецькою. Понад два десятиліття працювала в міжбібліотечному абонементі наукової бібліотеки Чернівецького університету, обслуговуючи дипломників, аспірантів, науковців. З другим чоловіком життя не склалось. Розійшлись. Старший син командує військовим кораблем в Росії, молодший, вчений-фізик, заробляє на хліб в Польщі, викладаючи англійську в одному з тамтешніх навчальних закладів. Часто дзвонить. Цікавиться вихованням сина-петеушника. Про все це я дізнаюсь під цокання металевого будильника з написом «Сделано в СССР».

… Кіт Маркіз стрибає на коліна бабусі і отримує чергову порцію дидактичних настанов стосовно огульної поведінки в під’їзді. Як з’ясовується, пані Єлизавета не симпатизує котам. Але коли сусідка повідомила, що у зв’язку з сімейними обставинами коту, звиклому до аристократичного комфорту, загрожує безпритульність, Маркіз був прописаний в квартирі хазяйки, характер і уподобання якої попри революції і війни не мінялись з 1911 року.

— Що ви думаєте про час, в якому живете? — Запитую я, дослуховуючись до цокання годинника і руху в ньому цілих історичних епох.

— Нічого не думаю, — скоромовкою відповідає пані Єлизавета. —. Непередбачуваний час. Я і телевізор продала. Дивитись не можу. Брешуть…

— Чому таке враження, що брешуть?

— А у вас не таке?.. Нам брехали сімдесят літ. Ми до комунізму прийшли?..

Бабуся Єлизавета сердито проганяє кота і міняє тему, зауважуючи, що вона і кіт — антиподи. Маркіз лінивий і хитрий. Вона ж не мислить себе без щоденної праці, не лукавить, дотримується даного слова. В передвоєнні роки, коли в Союзі популяризувався авіаційний рух, вона пообіцяла подругам першою стрибнути з літака. І стрибнула, перемігши страх. Згадка про парашутний успіх хазяйки стає черговим докором Маркізу. Терпець йому рветься. Він біжить до дверей і гіпнотизує поглядом клямку, демонструючи здатність не тільки згадувати те, що було, а й передбачати те, що буде…У двері й справді стукають. Клямка повертається. Інтелігентний чоловік, ще не переступивши поріг, тріумфально повідомляє, що його син відчутно прогресує в англійській. Настрій бабусі Єлизавети відразу міняється. Вона по-діловому запрошує хлопчика до столу на чергове заняття. Маркіз встигає вискочити на вулицю…

— Це ти?.. — питаю я кота біля засніженого під’їзду, який продовжує утримувати на мені спантеличений погляд широко відкритих очей.

Кіт не рухається. Снігові мухи падають на його холодний ніс. І я вже думаю, що це зовсім не той кіт, і не той під’їзд. Бо все міняється в цьому сніговому леті… І, може, вже немає на світі бабусі Єлизавети, якій тепер було б сто років.. Ловлю себе на небажанні з’ясовувати цю обставину саме тепер, коли все, що відбувається, відбувається з незбагненністю часового плину… Втім, я, все-таки, прочиняю двері ширше, промовляю до кота: «Пліз…». І кіт, зачувши англійське «Прошу…», прожогом пірнає в роззявлену чорноту під’їзду…


Анатолій ТОМКІВ, журналіст,
Спеціально для «БукІнфо» (с)

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації