Василь Зазуляк: «Шаную людей, які мають позицію і честь. Хотів би з такими працювати у парламенті»

Персоналії
19 липня 2019 року
2359
0

ВИБОРЧА СЕНСАЦІЯ /

Будьмо відвертими: у Чернівцях небагато людей, які перших 100 доларів заробили не грою в наперстки чи торгівлею в підворітні валютою і навіть не тим, що переганяли через кума-митника іномарки з Німеччини, - а чесною, легальною і прозорою в рамках закону працею. Відомий на Буковині та в Україні будівельник Василь Зазуляк свій бізнес - ЖК «Водограй» у Чернівцях розпочинав не із «заробленого» в подібний спосіб первинного капіталу. В той час як поважні сьогодні в місті люди, а в минулому - авторитети в малинових піджаках з битами в руках «пропонували» власникам барів, ринків, підприємств «дахувати» їхній бізнес, Василь Зазуляк будував Манхеттен у Нью-Йорку.

За океан він поїхав з такими ж, як сам, молодими людьми, щоб побачити зсередини Америку, попрацювати, заробити трохи грошей і повернувшись додому, розпочати, можливо, свою власну справу.

Створити бізнес, яким нині володіє, допоміг випадок: військовий будівельник з Одеси, добрий товариш його батька, запропонував стати партнером - очолити у Чернівцях кампанію, яка будуватиме сучасне житло. Тож згодом у неповні 24 Василь Зазуляк став керівником будівельної кампанії, розпочавши кар’єру фактично з нуля. Ось тут і згодився досвід, набутий у Штатах, насамперед – це будівництво житла у форматі комплексної забудови.

Підіть подивіться як виглядає його ЖК «Водограй» сьогодні. Це не лише добротні будинки, на які дивишся і хотілось би там жити. Це просторий двір, який потопає в екзотичній зелені, фантастичний дитячий майданчик, казковий фонтан, це парковка, кав’ярня, комплекс магазинів з доступними цінами. Це величезна впорядкована за кращими європейськими зразками територія, де не побачите недопалка чи пляшки з-під коли, де ніхто не лається, немає п’яних, не гасають довкола бродячі пси. Це територія для життя, а не для виживання.

Однак бізнесмена і свободівця Василя Зазуляка давно непокоїть інше: як зробити таким же комфортним місто Чернівці, яке з одного боку – завдяки архітектурним шедеврам австрійського періоду має візитку перлини у центрі Європи, з іншого – славу суцільного Калиновського базару з вщент розбитими дорогами, знищеними й розграбованими заводами, безробіттям, жахливим транспортом, зношеними комунікаціями, старими будинками, що руйнуються на очах …

Щоб навести з цим лад у Чернівцях, його зусиль, як члена виконкому Чернівецького міськради, який постійно вимагає дій від керівництва міста, недостатньо. Свободівських протестів з жовто-синіми та червоно-чорними прапорами під стінами міської ради та на площі Центральній також мало.

Тим часом з чудового міста Чернівці його жителі – еліта - з цих та інших причин щодня виїжджають на пошуки кращого життя у Європу. Василь Зазуляк каже, що, якщо цей процес не зупинити, обласний центр Чернівці невдовзі може стати районним центром. Щоб змінити ситуацію тут і в Україні на краще, потрібно змінити закони. Тому він прийняв для себе несподіване рішення – йти у народні депутати, щоб об»єднатись з такими, як сам, - чесними, адекватними, патріотичними політиками і спільно приймати закони на користь України та українців.

У цьому інтерв’ю – відповіді на запитання, як саме думає працювати над цим успішний бізнесмен, Генеральний директор ЖК «Водограй», член ВО «Свобода» і кандидат у народні депутати України по виборчому округу № 201 Василь Зазуляк.

- Розкажіть як створювався житловий комплекс, який Ви очолюєте? Що було на тому місці, де зараз розкинувся «Водограй»?

- Коли вперше побачив територію, яку мали забудовувати, вона мені не сподобалась. Це була захаращена околиця з напівзруйнованими і закинутими виробничими приміщеннями, які відтак довелось викуповувати і переводити під забудову. Деякі з них були приватизовані, деякі - облаштовані під цехи, гаражі, самозведені сарайчики, які довелось поступово демонтувати, а відтак розчищати територію і КАМазами вивозити сміття. Цивілізовано мало би виглядати так: місто визначає ділянку, прокладає дорогу, комунікації і потім продає об’єкт будівельній кампанії.

Після цього будівельники приступають до забудови. Ми змушені були пройти складний шлях освоєння території. Для початку взяли 0,8 га, збудували будинок, розчищаючи площу під забудову, потім інший. Далі – більше, нарощуючи темпи. Між першим будинком і тими, які відтак будувались, різниця відчутна. Якщо, приміром, на першому етапі для утеплення будинку досить було п’ятірки утеплювача, то зараз недостатньо й десятки. Тобто стандарти ростуть, це вимога часу.

- Хто ті люди, з якими розвивали кампанію? Чи змінився склад колективу?

- Кістяк колективу, а це десятки будівельників, які розпочинали разом зі мною у «Водограї», залишився і працює досі. Це були переважно старші люди. які вміли будувати. Але були й молоді, які не мали такого досвіду, але мали бажання працювати. Нам хотілось сучасної архітектури, застосовувати нові технології, використовувати якісні матеріали.. Вчимося у партнерів, тому відвідуємо всі виставки, де представлені кращі зразки будівництва, як тут, в Україні, так і в Європі. Коли буваємо на міжнародних виставках і бачимо будівельний рівень інших країн, то розуміємо, що ми собі того дозволити поки що не можемо. Не тому, що не вміємо.

Насамперед через те, що це дуже дорого. Але намагаємось бути в тренді, слідкувати за тим, куди рухається ринок, які матеріали з’являються. На якомусь етапі нам стало нецікаво працювати з простими об’єктами, вабила складна архітектура, а це нові виклики. Бо робити типовими, штампувати одні й ті ж під»їзди 10 років підряд – це не наш варіант. Нам цікаво експериментувати в хорошому сенсі цього слова, звісно, без відриву від економіки. Чернівці – не Київ. Тут потрібно і зробити класно, і вписатися в ціну, тому наші фахівці часто їздять за кордон, щоб переймати досвід, ми надаємо можливість їм безплатно вчитись.

Наше житло дороге, бо ми будуємо добротне і комфортне житло. Бо з самого початку розуміли, що людям зараз не досить того, щоб вони жили у сучасній, добротній квартирі. Вони хочуть мати хороший під’їзд, підстрижений газон, щоб навколо було багато зелені, зручні тротуари. У комплексі «Водограй» такі умови створені.

Але що далі? А далі наші мешканці виходять за межі комплексу і бачать розбиті дороги та тротуари, обшарпані будинки, старі, немиті тролейбуси, Ми не можемо збудувати світ в світі, якщо довкола зношені комунікації, від яких залежимо. Незважаючи на те, що зливові каналізації робимо з дотриманням всіх будівельних вимог, вберегти себе від зовнішніх факторів негативного впливу не можемо. Пішла, наприклад, сильна злива і потоки дощової вода з іншого масиву залили територію нашого житлового комплексу. Що робити? Як можна нормально жити в суспільстві, якщо в тебе – порядок, а довкола тебе кричуща безгосподарність? Ми не можемо себе ізолювати і жити окремо у якомусь своєму світі, ми є частина однієї громади, одного суспільства. Потрібно навести порядок у всьому місті. Це й стало поштовхом до того, що я вирішив йти в народні депутати, аби впливати на рішення, які б змінювали Чернівці і країну в цілому.

- Що підштовхнуло Вас до рішення будувати комплекс у Чернівцях?

- У мого батька був добрий знайомий – військовий будівельник з Одеси, у якого непогано йшли справи з будівництвом. Він мав бажання звести у західному регіоні України цегельний завод. Так сталось, що я був в Одесі і випадково потрапив до нього на фірму, де мала відбутися зустріч з іноземцями. Він попросив мене бути перекладачем англійської. Мову я знав непогано, адже певний час проживав у Сполучених Штатах, де якраз і займався будівельною справою. Після спілкування закордонні партнери сказали, що я не лише добрий перекладач, а й непогано розуміюся на будівництві і запросили до себе працювати будівельником Тоді я й подумав: а чого я маю їхати на будову в іншу країну?

Я міг би й сам будувати житло для людей у нашому чи в іншому місті, тобто в своїй країні? Поговорив про це з паном Юрієм, запитав чи він не хотів би розширити свій будівельний бізнес, скажімо, у Чернівцях? Той подумав і відповів: «Шукай ділянку». З цього все й почалося. Мені тоді було 24 роки, я не був впевнений, що зможу сам керувати будівництвом, але мій старший партнер сказав, що вірить у мене і я взявся за роботу. Зараз пану Юрію вже восьмий десяток, у нас збереглися хороші стосунки, я часто приїжджаю до нього в гості, бо маю за що дякувати.

- Чи важко бути керівником великої будівельної кампанії?

- Традиційно – це насамперед відповідальність. За клієнта, який купує житло, перед людьми, з якими працюєш. Заслужити віру і довіру в себе на роботі – це велике діло. Я горджуся своєю командою. Моє життєве кредо – вчитися в старших. Навіть з тими працівниками раджусь, які вже зараз на пенсії. З мене корона не падає, якщо треба порадитись з того чи іншого виробничого питання. Телефоную, вибачаюсь і говоримо. Часто йду радитись з тієї чи іншої проблеми з робітниками безпосередньо на робоче місце. Тоді люди стають відвертішими, кажуть так, як думають, дають добрі й мудрі поради. У мене на фірмі є фахівці, які в певних будівельних справах розумніші за мене. Я це визнаю і вважаю, що це моє особисте досягнення. Переконаний, що постійне спілкування зі своїми підлеглими є вагомою часткою успіху, бо тоді дізнаєшся реальну картину того, як насправді працює цей складний організм – виробництво, відчуваєш його зсередини.

- У Вашій будівельній кампанії є певні правила поведінки для працівників?

- Обов’язково. Корпоративна культура – це святе. В кожному колективі, вочевидь, багато чого прописано щодо цього. Але я вважаю, що керівник може написати хоч цілий роман як треба себе поводити, але якщо він сам поводить себе інакше, то все інше нічого не вартує. Бо якщо ти поводиш себе гідно, поважаєш працівників, даєш установку, що ми маємо бути завтра кращими, ніж сьогодні, то можна нічого й не писати. Просто бути самому прикладом. Вчинки набагато більше важать, ніж слова.

- Ви набирались досвіду будівництва у Сполучених Штатах. Які кращі зразки і форми роботи заокеанської практики впровадили у власну будівельну справу?

- Скажемо так. Перший камінь я заклав у фундамент власного будинку на Івано - Франківщині, звідки родом, коли ще вчився в школі. Допомагав татові як підсобник: то подай, то принеси, а ось так клади цеглу. Майже кожне літо мої однокласники ганяли у футбол, а ми з татом щось будували. Потім мені цей перший досвід згодився в Америці, куди я поїхав на роботу. Це був Нью-Йорк, Манхеттен, я працював будівельником, ми зводили хмарочоси. Звісно, що мене, молодого хлопця, який до того ніде не був за кордоном, вразили масштаби будівництва Манхеттена. Після роботи я любив прогулятись тим районом, хотілось все побачити, до всього, доторкнутись душею і розумом. Вже тоді задумувався: чому у нас не будують так якісно, чому вони можуть, а ми ні, згадував наші совкові панельки….

На будові працювало багато українців, яких американці цінували за сумлінність і працьовитість, вони теж проводили аналогію і приміряли їхні будинки на наші міста. Я тоді звернув увагу ще на культуру виробництва. Згадував як у нас на будовах: крик, шум, кожен командує, щось вимагає, деколи анекдоти розказують - пів міста чує. У американців цього немає, у них дуже злагоджена, організована робота, там немає такого хаосу, як у нас. Люди знають куди йти і що робити, у них дуже високі стандарти охорони праці. Для себе зрозумів, що успіху може досягти той, хто системно й організовано працює.

- Чи хотілося б Вам поїхати у Манхеттен і подивитись на ті будинки вже у статусі керівника будівельної кампанії?

- Звичайно, хотілось би. Я не так давно переглядав карту Манхеттена і знайшов там будинки, які будував. Це 22-поверхові споруди, з гарною архітектурою, своєрідним дизайном. Якщо зовні вони виглядають такими, якими їх пам’ятаю, то на даху з»явилось дуже багато закладів харчування, різних барів. Цікаво було б піднятися туди зараз в якості туриста. Я колись туди обов’язково поїду.

- Забудова міського середовища – складна справа. Як людина, яка збудувала власний житловий комплекс, яким б Ви хотіли бачити в цьому плані наше місто?

- В Україні не так багато міст, які приваблюють іноземного туриста. Чернівці – особлива архітектурна перлина Але ніщо не вічне, будинки – насамперед. Потрібно потихеньку проводити регенерацію не окремих будинків, а кварталів. Не всі будинки в старому місті мають архітектурну цінність. Є споруди, які можна спокійно демонтувати і на їхнє місце вкраплювати такі, які за формою схожі, але за архітектурою можливо будуть новітні. Сучасній архітектурі Чернівців часто бракує смаку. Тобто це або якийсь псевдоісторизм неякісний, або ультрасучасний кітч.

Потрібно перш за все скласти план розвитку міста, і не на п’ять, а на 20-30 років наперед. Але з можливістю коригувати, тому що життя і правила забудови змінюються з року в рік. Переконаний, нам потрібно з центру міста забирати автомобілі. І паралельно розвивати громадський транспорт. Якщо б у місті було вдосталь чистих, новеньких тролейбусів і маршруток, то навіщо було б власникам транспорту пхатися центром, забруднювати середовище і стояти в пробках, якщо машину можна залишити в паркінгу?

Отже, місту потрібні перехоплюючі паркінги. Справа навіть не в кількості доріг. Маю на увазі ту ж об’їзну, на яку покладались надії, що вона розвантажить центр. У нас чим більше доріг, тим більше машин, тому у місті потрібно будувати паркінги. На жаль, ні питаннями паркінгів, ні питаннями планової забудови міста, ні ремонтом доріг та іншим у Чернівцях ні попереднє, ні нинішнє керівництво не займалося, до прикладу у 90-х роках велосипедні доріжки вже були у всій Європі, але пройшло 30 років, а у Чернівцях їх як не було, так досі й немає.

- Пане Василю, збудувати на околиці Чернівців маленьке європейське місто – це виклик. Які плани Вашої будівельної кампанії на майбутнє?

- Плани будуємо за принципом «Не обов’язково більше, але обов’язково краще». Не секрет, що у нас відбувся перекос в напрямку житлового будівництва. Дуже хотілося б будувати соціальну інфраструктуру у місті. Ми з бюджетом ніколи не працювали, а насправді дуже хотілось би робити якісь класні речі. Рано чи пізно держава чи громада буде мати кошти і ми обов’язково прийматимемо участь в тендерах, коли, скажімо, буде менше корупції, відкатів і так далі. У мене мрія збудувати сучасну школу європейського зразка, з басейном і всіма можливостями та комфортом для дітей. У Чернівцях є лише одна школа з басейном, на жаль. Але щоб взятись за будь-який соціальний проект, не так все просто. Діють певні правила і ти або граєш, або не граєш. Не хочеться грати в неприйнятні для тебе правила..

- У Чернівцях є багато недобудованих об’єктів, які стоять десятиліттями і псують загальну картину у місті. Вас цікавить ця тема?

- Цікавить. Але ж у недобудов є власники. За кожний такий об’єкт потрібно заплатити гроші. Якщо недобудова у козирному місці, де дорого коштує земля, там, можливо, і є сенс. В іншому випадку того робити не варто. Однак, якщо чесно, мені більше подобається вести будівництво з чистого аркуша.

- Ви успішна людина, Вас шанують і поважають як керівника, який створив власний вдалий бізнес, однак вирішили йти у політику. Чому?

- У мене двоє дітей, молодшому синові 4 місяці. Ми живемо для того, щоб зробити світ кращим для наших дітей, щоб їм було легше і затишніше жити у цьому світі і продовжувати рід. Хотів би, щоби мої син і донька жили в себе дома, тобто в Україні., а не шукали щастя за її межами. Тому що у нас є все для того, аби бути успішною країною. Щоб зробити її такою, у владі мають бути тільки відповідні люди. Має бути еліта нового зразка, якої у нас, на жаль, поки що немає, бо вона лише починає формуватися. Люди всюди однакові, і в нас, і за кордоном. Але там еліти національно свідомі, думають не про, як би нахапатись і втекти. Чого не скажеш про наших владників та політиків.

Я б сам не пішов балотуватись, моя сім’я була проти, але саме заради неї і тих людей, які мені вірять, я прийняв для себе рішення балотуватись у народні депутати. Чому? Адже дуже багато речей неможливо змінити, окрім як через політику. На перший погляд, схема проста: ти робиш свою роботу, вони нехай роблять свою. Але коли ти свою роботу виконуєш добре, намагаєшся зробити ще краще, а вони працюють все гірше і гірше, то не можеш стояти осторонь.

- Назвіть три питання, над якими хотіли б працювати в Раді

- Як свободівець, цілком і повністю підтримую антиолігархічний пакет, розроблений нашою політсилою. Якщо прийняти цей закон, то це буде величезний успіх для країни. Олігархів в країні потрібно позбутися, вони - вороги нації. Якщо буду обраний народним депутатом, робитиму все для того, щоб закони цього пакету були прийняті. Наступне – це відстоювання ідентичності України, адже у нас ніколи не було державності. Якщо б у нас була своя країна, то я не вірю, що ми б стали гарматним м’ясом у першій та другій світових війнах. Тим більше не вірю, що якби керівником країни був українець, то допустив би до того, щоб мільйони українців гинули від голоду. Всіма силами захищати те, що стосується мови, культури, ідентичності для українців. Третє – це відстояти зміни в тих законопроектах, які зможуть зменшити корупцію і навести порядок у містобудівній та житлово-комунальній сферах. Це робота, яка особисто мені дуже подобається, і якою я б міг ефективно займатися у профільному комітеті Верховної ради.

Але як людині, яка висувається від Чернівців, мені найбільше болить за те, що робиться в місті. Це відповідь деяким людям на запитання чому я так багато говорю про місто. Всі ями, звісно, я не залатаю, це робота органів місцевої влади. Але щоб вирішувались всі інші життєво важливі питання, Чернівцям потрібно насамперед мати якісне сполучення з іншими містами, тобто мають бути дороги. Тоді сюди зайде інвестор, який створить робочі місця і люди будуть мати роботу.

- Про що найчастіше Вас просять зробити чернівчани у Чернівцях?

- Усі, з ким зустрічаюсь, просять перш за все зробити дороги. Дороги і тротуари у Чернівцях не витримують ніякої критики. Далі. Громадський транспорт. Напевно не знайдеться у Чернівцях людини, яка б назвала хоч один маршрут або хоч один вид транспорту, про який можна було б відгукнутись позитивно. Скаржаться на несприятливий інвестиційний клімат, дуже часто навіть дрібний бізнес потерпає від бюрократизму місцевих чиновників. Багато що залежить від рішень місцевої влади, які часто є несправедливими., націленими на отримання нелегальних цільових доходів. Для систематизації всіх побажань, скарг, пропозицій чернівчан ми створили спеціальний сайт, який щоразу наповнюється. Маємо чималий спектр питань від жителів міста, якщо буду обраний до Ради, розпишу діяльність на 5 років і це буде свого роду дорожня карта з вирішення проблем, які є в місті.

- Ви балотуєтесь у народні депутати від ВО "Свобода". З якими питаннями до Вас, як до націоналіста, найбільше звертаються виборці?

- Я переконаний націоналіст. Моя родина, як і більшість родин з Івано-Франківщини, зазнала репресій, сповна відчула на собі що таке російський окупант і яке його ставлення до українців. Тож певні засади відклались у свідомості, сформували мене як людину, для якої Україна – понад усе. Це не гасло, повірте, це позиція. Я коли чую щось на зразок: ну ви, свободівці, уже всього добилися, вже всі кажуть «Слава Україні» і так далі, то я відповідаю, що боротьба в Україні продовжується, це такі завоювання, які ще треба відстоювати десятки років. Бо знайдеться якийсь Кернес чи Добкін, яким вдасться заблокувати закон про мову, а продажний суд скасує його, і ми знову повернемось до того, з чого починали. Я навіть не уявляю як без потужної фракції націоналістів можна відстояти наші завоювання, українцям знову доведеться виходити на вулиці.

Бо майбутній парламент, це вже можна однозначно сказати, - в більшості своїй може бути проросійським і це є черговий виклик для українців. До мене зараз підходять багато людей і кажуть: «Пане Василю, на патріотів зараз уся надія, бо до влади рвуться ті, кого через антиукраїнські дії мали би посадити у тюрму, а вони зараз зареєстровані і хочуть стати депутатами. Не допустіть реваншу ворогів України». Дякую виборцям за небайдужість, зроблю все можливе, щоб цього не трапилось.

- На Буковині багато успішних людей, які мають власний бізнес, однак не всі допомагають українському війську. Ви з перших днів війни стали волонтером і меценатом для фронту. Розкажіть про це.

- З перших днів Революції Гідності я підтримував фінансово Майдан. З перших днів і по сьогодні – надавав і надаю через свободівських волонтерів грошову допомогу на війну. Говорити про це не люблю. Але жодному, хто до мене звертався з проханням допомогти хлопцям на передовій, особливо на початку, коли добровольці потребували касок, бронежилетів, одягу, взуття, їжі - не відмовив. Це не лише християнський момент, це громадянська позиція – підкласти плече Україні та її захисникам у найтяжчий час. Не міряю свій вклад у добру справу кількістю завантажених машин чи цифрами. Ніколи не ставив за мету рахувати скільки, чого, куди відрахував, діяв за принципом: дай правою, щоб ліва не бачила.

Вважаю, що допомога армії, війську – свята справа. Щоб перемогти путінську Росію, армію потрібно зробити ще сильнішою, максимально вкладати в її обороноздатність, податок на військовий збір повинен бути набагато вищий. Стосовно меценатства, я впевнений, що якщо людина адекватна і патріотична, то завжди знайде можливість допомогти нашим бійцям, які захищають батьківщину. Просто хтось може більше дати, хтось менше. Знаємо безліч випадків, коли українці віддають задля перемоги мізерну пенсію. Або коли бабця купує клубок ниток, щоб зв’язати солдату теплі шкарпетки. Це найдорожче коштує, бо людина віддає останнє, що в неї є. Я це дуже ціную. Такі достойники заслуговують високої поваги і ласки Божої.

- Які якості людей для Вас важливі?

- Для мене людина має бути насамперед патріотична, любити Україну. Це перше. Шаную цілеспрямованих, порядних у всіх сенсах цього слова людей, тих, які мають позицію і честь. З якими можна йти в розвідку і не боятись, що тобі вистрілять у спину. Хвала Богу, у моєму житті такі люди є. Я йду на будівельний майданчик і маю кому подати руку, біжу містом і зустрічаю друзів. які раді мені, а я їм. Це сьогодні найдорожча валюта.

- Хто ті люди, які мотивують Вас у житті?

- Це дружина Лідія, наші діти і моя велика родина, підтримку яких я постійно відчуваю. Вони мене не лише хвалять, а й часом критикують, якщо треба, тобто не байдужі до моїх справ і мого життя. Я це дуже ціную загалом в людях. У нас з родиною дуже тісні стосунки, ми тримаємось купи. Але найбільшими моїми мотиваторами є діти, синочок Андрій і донька Іринка, яких мрію бачити щасливими, ким би вони не стали у житті, яку б професію не обрали. Тому хотів би максимально долучитися до того, щоб зробити життя і для своїх дітей, і для всіх людей в Україні кращим.

Анна ДАНИЛЮК, журналіст

Більше новин по темі: