Анатолій Томків: «Вічно так таки не буде...»

МАЙЖЕ БУВАЛЬЩИНА / Держслужбовець Кусков купив в універсамі поповнення для мобілки і поспішив до автомобіля. Але «Лексус»,схожий на норовистого бичка, кліпнувши габаритами, двері не відкрив. Щось трапилось з сигналізацією. Кусков поспішав. О пів на десяту на вході речового ринку на «Червоноармійській» він мав забрати з рук чоловіка в синій куртці з написом «HSBS» пакет. Про пакет вчора ввечері під гуркіт працюючих бульдозерів йому повідомив керівник столичної фірми, яка відновлювала в гірській ущелині забрану повінню дорогу.

Кусков вдихнув знайому свіжість, принесену літнім дощем з тієї буйно-зеленої гірської глибинки, і подумав, що в цьому незбагненному в красі й характері краї, ще не пізнаному глобалізованим світом, він, все-таки, чужий…

Він і справді потрапив сюди випадково при зміні крайового керівництва і ситуації, у якій попри перемогу «демократів», як і раніше, у верхах ділилися «квоти», а «внизу» — ресурси. Він не був високим чиновником, але зосереджував в руках контракти, тендери, конкурси, ремонти доріг — рух мільйонів і тонн, який став фантастичним, коли в область пішли гроші на ліквідацію наслідків стихії.

Роботу Кусков робив по-сучасному, оперуючи ринковими термінами з проекцією на «глобальні» і «локальні» проблеми, «стратегію в інфраструктурі». Але з’ясувалось, що його науковий сленг оцінювався скептично. За ним закріпився дещо іронічний бренд «кризовика», і він сумнівався, добре це, чи зле тут, де місцевий люд, заробляючи гроші за кордоном, попри кризу забудовував котеджами все підряд всупереч генпланам, а міністерські зверхники через «третіх осіб» скуповували віддалені урочища під об’єкти рекреації й туризму.

Він розумів, що на його місці без втрат для «перспектив регіону» могли б бути місцеві господарі, тямущі від природи, здатні про складне говорити просто, про очевидне — з афористичними тонкощами, які на місцевому діалекті в образах і порівняннях спрощували вартість відновлюваних робіт, переводячи затрати на транспортування екскаватора з Києва на лопати й кінську силу у своїх стайнях, доводячи, що за «такі!» гроші самі могли б зробити втричі більше і ліпше. Ці люди жили з своєю правдою, з смереками і буками, які корінням розтискали каміння всупереч різниці між твердістю каменя й дерева, з рухомістю землі під фундаментами отчих помешкань, з громами й блискавицями, і, здавалось, вірили у «вічне» по-своєму, не залежно, хто б що говорив про «стратегію й інфраструктуру».

Кусков знав, що незабаром згадуватиме свій «службовий десант», як екзотичну мить у біографії, а ще, можливо, і як і дарунок долі у вигляді безцінно вічної ділянки при об’їзній дорозі на межі з Євросоюзом. Ця «вічність» була на віддалі пакету, який мав забрати з рук чоловіка в куртці з написом «HSBS»…

Думка про цю реальність попри прикрість з «Лексусом» зігріла Кускова. Йому захотілось заговорити з першим-ліпшим зустрічним про щось приємне, відчути себе часткою суєтності на пішохідному переході, солідарності людей на тролейбусній зупинці, які також вдихали свіжість з гір, а разом з нею і вічність. Для кожного свою.

Бентежне відчуття цієї демократичності повело Кускова до людей. Він вирішив розвіятись, проїхати три зупинки до речового ринку тролейбусом, забрати пакет, а потім «вписатись» в зірваний чиновницький графік. Те, що «бачити його тут не хочуть», в цю мить видалось йому хворобливою фантазією. Він діловито заметушився, пробираючись до задніх дверей тролейбуса.

— Люди добрі, вважайте, мої постоли в болоті!.. — вигукнув старенький чоловік у зеленому вицвілому капелюсі, схожому на зів’ялий лопушок, намагаючись піднятись на сходинку з двома зв’язаними між собою торбами. — Тручєйте діда в бесаги,бо дід не літає!..

Кусков усміхнувся, догадавшись, що «постоли» й «бесаги» — взуття і ноша. Він допоміг старому піднятись, торкнувшись колючої на дотик самотканки дідових торб, і відчув дух хутірського, ще не остудженого вогнища, прісного присмаку землі, деревної кори і ще чогось незбагненно праведного, вічного для цих людей, що відчував учора на сільському куті, де повінь відрізала їх від цивілізації.

— Дякую, пане, дай Бог вам здоров’я, — не вгамовувався дідусь, примощуючись на передньому сидінні. Випустивши з грудей зітхання, як після важкої роботи, він підняв з порізаного зморшками чола капелюха з темним обідком від поту, і голосно мовив до Кускова:

— Постоли в болоті, бесаги застрєли, але є ще, видко, добрі люде, крім злодіїв… Бо ті, що з Києва приїхали, тракторами та машинами навозили попри потік глимею, страмбували то-то колесами, та й кажут: «Вуйку Митре, маєте дорогу»! Пару мільйонів закопали в глину, а як пішов дощ, то то все розкисло, як гуслянка…

— А ті злодії хіба наші гроші рахують?.. — Обурився чоловік напроти «вуйка Митра». — На три мільйони зробили, на мільйон — відкат!.. А ви, вуйки, постолами глину місіть…

—Так, так,— погодився дідусь, піднімаючи бесаги до дверей, які відкрились. — Відкат, люди, добрі, такий відкат, що аж постоли в гуслянці…

Кусков відчув, як його запекли підошви, під якими звечора залишилась хутірська глина… Він хотів якомога швидше вийти з тролейбуса. Але чоловік не поспішав, бурмотячи під ніс «відкат, відкат…». Кусков спробував обминути діда, але той, зненацька повернувшись, жваво сказав:

— Видите, у нас в горбах на злодія казали злодій. А тепер злодіїв нема ні тут, ні в Києві. Лиш «відкат». Видко, по-вченому… Але вічно то так не буде. Чи як кажете, пане?..

У Кускова заніміли ноги. За спиною дідуся він вже бачив чоловіка у синій куртці з написом «HSBS» з пакетом в руці. Двері перед Кусковим гримнули, і той звук видався йому полегшенням. Він проїхав ще одну зупинку і пішов на роботу «вписуватись» в графік нестандартно розпочатого дня, згадавши, що в письмовому столі лежала візитка фірми, яка встановлювала сигналізацію на «Лексусі»…

***

Через тиждень-другий Кусков звільнив службовий кабінет для нової влади. У краї, ще не пізнаному глобалізованим світом, заговорили про кримінальні справи на тих, хто розкрадав «повеневі кошти». А вуйко Митро, надівши окуляри на гумці, щоб не спадали, коли рубав дрова, шукав через грубі спітнілі скельця в районній газеті слово «відкат», і, не знаходячи його, вперто переконував жінку, яка крутила паруючу кулешу на тріснутій від букової грані плиті: «Вічно так таки не буде… Я тобі кажу, Гафіє…»


Анатолій ТОМКІВ, журналіст.

Фото Сергія Зарайського, УНІАН / БукІнфо (с)

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації