БукІнфо - Головна | Політика, Економіка, Культура, Спорт, Аналітика, Інтерв'ю, Персоналії

ЕКСКЛЮЗИВ / Вже у дитинстві найкращий український співак мав веселу вдачу, користувався авторитетом серед однокласників, добре вчився, досягав успіхів у спорті і брав участь у бійках. Про це нам розповів його однокласник із «святковим» прізвищем. Микола Свято живе у Кіцмані, а його шкільний товариш Олександр Пономарьов – у Києві. Однак вони досі підтримують зв’язок. Невдовзі вони знову зустрінуться у Хмельницькому, щоби згадати про дитинство і юність, про свою першу любов до однокласниці.

«У школі Пономарьов був «ударником»

Наш співрозмовник має свою фірму і займається гуртовою торгівлею. Родом із Хмельницького, там і прожив більшу частину життя.
- Ми вчилися разом із Сашком у 21-й школі на Виставці – це дуже відомий район в Хмельницькому, - розповідає Микола Свято. - Після восьмого класу він пішов до музичного училища, а ми залишилися у школі до 11-го. Сашко раніше жив в іншому районі, тому приєднався до нас уже після початкових класів, коли батьки отримали нову квартиру і переїхали на Виставку – буквально за якихось 300 метрів від нашої школи.
Хоч на той момент Олександр Пономарьов був новачком, але дуже швидко став своїм завдяки веселому характеру.

- Уже в старших класах всі почали ділитися на компанії, але Пономарьов ніколи не був поза якоюсь із них, - згадує Микола Свято. - Скільки його пам’ятаю, він був в авторитеті. І зовсім не тому, що співав. До речі, ми тоді й не знали, що він займається співами. Зазначу, що крім веселої вдачі він виділявся своїм розумом, хоча відмінником не був. Але й трійок не мав. Ми вчилися приблизно на одному рівні, були «ударниками». Багато із ним спілкувалися, бо його мама і мій тато працювали на одній роботі – Хмельницькому м’ясокомбінаті.

Виривали листки із щоденників і виправляли оцінки в журналі

Незважаючи на те, що і Микола і Сашко досить гарно вчилися, вони любили побешкетувати:
- Звісно, ми не були «паїньками». Зробити якусь невелику шкоду чи втнути щось незвичайне – це був для нас закон. Хоч не спалили і не втопили класного журналу, але успішність трохи корегували – виправляли оцінки. А сторінки із щоденника, де були погані оцінки, виривали регулярно. Однак серйозної шкоди ми не робили. Можна сказати, що всі наші однокласники - інтелігентні люди. Ми навчалися у класі Д, який був російським. На той момент це чомусь вважалося престижним і до нас ставилися з повагою. Наш клас постійно сперечався із Г-класом – на фізкультурі, різних вікторинах і КВНах. І ми вигравали найчастіше. Усі жарти для КВНу ми писали всі разом. Цей процес тягнувся дуже довго, але результат був відмінним.

У школі не обходилося без бійок.

- Було таке, що Саша відстоював себе, та й ми постійно билися між собою, - каже Микола. - Наприклад, хтось сказав тобі щось на уроці і ти йдеш помститися йому на перерві. Пригадую, на одній із перерв Пономарьов бився з хлопцем такої ж комплекції, але молодшим на один клас. Коли Сашко почав перемагати, пролунав дзвоник і всі розбіглися.

Олександр дарував друзям пісні і лікував їх від похмілля супчиком

Нещодавно минуло 20 років, як вони закінчили школу, але Пономарьов не зміг приїхати через гастролі.
- Обіцяв, що зустрінемось у травні. Він не забуває про своїх однокласників і ми вряди-годи зідзвонюємось.

Сашко дуже швидко закінчив музичне училище – буквально за рік-півтора пройшов увесь курс і здав необхідні екзамени. Принагідно Сашко співав у престижному ресторані в готелі «Поділля». Коли однокласники там зустрічалися, він залюбки виконував для них пісні.

Потім співав у ресторанах і зайнявся бізнесом. На початку 90-х Пономарьов відкрив у Хмельницькому ресторан і студію звукозапису під назвою «З ранку до ночі»: - Якось я зустрів Пономарьова і ще якогось чоловіка у магазині. Він каже: «Знайомся, це Микола Мозговий, він допомагає мені відкрити студію звукозапису.» Приблизно тоді ж він відкрив ресторан. Часом ми з друзями туди навідувалися. Пам’ятаю, як після якоїсь пиятики зайшли до цього закладу, і там якраз був Олександр. Він пригостив нас супчиком, щоби ми трохи протверезіли, і підвіз нас на роботу. Тепер цього ресторану вже немає – Пономарьов його продав.

Захопився дівчиною, яка сиділа з ним за однією партою

Однокласник Пономарьова з теплом згадує класну керівницю:
- Нам пощастило із класною керівничкою – вона була дуже добра. Йосифа Йосифівна постійно водила нас у походи. Навіть до свого рідного Львова возила. Постійно придумувала для нас якісь цікаві програми, і ми досі їй за це вдячні.

Шкільні товариші не тільки разом бешкетували і їздили у походи, а й вподобали собі одну дівчину.

- Було таке, що ми з Сашком закохалися в одну й ту саму дівчину – в нашу однокласницю Лілю Літавську. Пономарьов сидів із нею за однією партою. Вона була найбільш розвинутою серед дівчат, і тому хлопці звертали на неї посилену увагу. На жаль, вона померла від раку крові дуже юною - у 16 чи 17 років. В 11-му класі через хворобу вже майже не відвідувала уроки.

«Щоби придбати Сашкові сучасні клавіші, мама поїхала до Югославії»

Микола згадує, як до Олександра потрапив перший серйозний музичний інструмент:
- Тоді був час поїздок до ближнього закордону. Мої та Сашкові батьки їздили разом до Югославії. Як і було заведено, мої батьки накупили там магнітофонів, ще якоїсь побутової техніки. А його мама привезла звідти оригінальні клавіші Yamaha. Через цей інструмент їй довелося затриматися на кордоні, її тричі завертали назад. Правдами-неправдами вона все ж таки привезла його сюди. На канікулах ми проводили два тижні на полігоні - для проходження початкової військової підготовки. Під час нашого перебування на полігоні, ми святкували день народження однокласниці Люди Пасічник. Вона жила в одному будинку із Пономарьовим. Сашко взяв із собою цю «Ямаху» і заспівав нам «Дорогие мои старики».

Окрім музики нинішня зірка естради займалася спортом і доглядала за своїм псом:
- Олександр дуже любить собак. У нього була вівчарка, за якою він постійно доглядав. Нині у Сашка і мого кума є собаки дуже рідкісної породи. Я йому навіть зателефонував, щоби схрестити їх. Бо у нього кобель, а в кума – сучка. Але тоді той пес був ще занадто молодим. Собаки - це було таке хоббі у Пономарьова. Автомобілями ми тоді не цікавилися, бо тоді були лиш «Москвичі» і «Жигулі». Побачити іномарку на вулиці – це була тоді ще рідкість.Вівідували різні гуртки. Я місяць походив із Сашком на боротьбу, а потім переключився на греблю. До речі, у боротьбі Пономарьов досягнув дуже хороших результатів. І в буденному житті, якщо треба було вирішити якийсь конфлікт, він довго не розмірковував: або розійшлись, або бійка. Він ліз битися, не зважаючи навіть на комплекцію супротивника. Ніколи не здавався.

На Буковині Свято знайшов дружину

Уже десять років, як однокласник Олександра Пономарьова Микола Свято переїхав на Буковину:
- Родичі запросили до спільного бізнесу. Звісно, Поділля мені більше подобається, як не як батьківщина. Хмельницький – більш молоде місто, у якому широкі вулиці і взагалі більше простору. А Чернівці - комфортне старовинне місто. Я вдячний Буковині, бо тут знайшов свою другу дружину, з якою ми маємо двох дітей.