ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Олексія Сіліна
20-12-2020 13:22

Таке мале та велике місто

Моноп’єса
(Трагікомедія)
 





 

     

      Одного ранку із тих що зветься важким підйомом і ураженням всієї центральної нервової системи дзвінком будильника, до мене в дім залетіла бридка зелена муха. Я спочатку відмахнувся від неї, але потім оцінюючи ситуацію зрозумів, що наші сили більш ніж не рівні. Найбільше що мене обурювало так це те, що вона прямо таки на зло мені планерувала з боку в бік і час від часу сідала на мене в самих несподіваних для цього місцях. Я спробував прослідкувати за траєкторією її польоту, щоб діяти на випередження, але вона ніби читаючи мої думки, а скоріше ніби їй нашіптували їх безперервно, вміло ухилялася. Але найбільше жахало те, що їй могло спасти на думку привести в мій дім таких же бридких мух та вже іншого кольору. І я заціпенів від жаху. Миттєво захотілося ковтка води та постачання води відключили ще вчора. Я поглянув у холодильник и слава всім богам там стояла тихо у закуточку недопита содова. Змочивши губи, такою бажаною водою, мені відлягло. Ну що ж прийдеться жити як є з цією бридкою зеленою мухою все життя – подумав я, але легше від цього мені не стало при чому важче теж.

А муха тим часом призвичаювалася до нового помешкання. Вона літала як молода синичка і все їй було цікаво та не звично ново. На вигляд та муха була досить молодою і в її статурі я помітив, що вона не така вже й бридка як мені здавалося раніше. Ба’ більше – я навіть здивувався що така молода муха, а вже залетіла у такий великий дім як наш. Молодим мухам ще вчора ніякого доступу до помешкань не давав напівсп’янілий старий двірник зі своєю казенною але новою мітлою, що мела, як він стверджував, по новому щодня; а тут ціла муха. Я зателефонував було до ЖРЕПУ та мені відповіли що двірника не звільнено від його прямих обов’язків, просто йому зробили фізичне зауваження щоб він солідарніше відносився до оточуючих і натякнули на те, що це стосується всіх споживачів природніх ресурсів. Я хотів було обуритися та вони, перебиваючи мене одразу спитали про кредитну карту якої в мене ніколи не було і взагалі я не знаю що це таке і про що йде мова; так ніби це має відношення до природніх ресурсів… І от всі ніби на своїх місцях як і були, і тоді я заспокоївся зрозумівши, що то мух з мухами не пускають, а так можна.
Але чим її годувати я не знав і пішов до крамниці спитати корму для мух. Продавчиня одразу люб’язно запропонувала взяти на пробу шматочок краківської ковбаси, мотивуючи це тим, що корм для мух підвезуть пізніше. Я купив двісті грам краківської і взяв про всяк випадок дев’ятсот дев’яносто дев’ять грамів пастеризованого молока тим більше, що продавчиня радила брати саме цю упаковку і пішов додому. По дорозі мене розчулила одна переселенка з Дніпра, що займалася, скільки її пам’ятаю, вуличною торгівлею. Вона постійно слізно відзивалася про якогось чоловіка, який залишив її напроізволяще, і який по її словам слухав тільки свою маму. Мені захотілось їй чимось зарадити та вона так гнівно відзивалася про нього, що я щоб не накликати біди і на себе побіг не озираючись. І знову як на зло на третьому поверсі нашого будинку гриміла така дурна музика що хоч вуха затикай. Там живе один музикант, принаймні він так себе називає, не закінчивши навіть музичної школи, постійно слухає якусь Металіcу. Мабуть такі ж нероби як і він, бо вже другий раз звільнився з роботи і смердів цілими днями вдома, не даючи ніякого спокою зі своєю Металіcою людям.
Чого він сміється? Чого вони постійно сміються, Авва Отче, чого? Ні Єрусалиму, ні Риму, ні Константинополя, ні Константина нема, а їм смішно, чого? Зі страху? Ні. Їм просто нікого і нічого не жаль. Їм не жаль, Авва Отче, не жаль ніц.
Тікайте діти бо засміют! Тікайте бігом д’хаті! Тут жила Мамойлиха – це як же вона у Бога заслужила стілько слави, що її й дотепер згадуют?
- Баба Марія казала шо вона була не добра жінка – чорна.
- А моя буна казала навпроти.
- Та вона вже на тій правді чого про неї говорити? Бузьки не сідают у свої гнізда коло міста ви бачили?
- Бабуню, а де теплі краї у Турції?
- А ти чого тут? Бузьки не приносять, бузьки забирают.
Я зайшов до свого рідного дому і у ньому не було нікого окрім моєї зеленої молодої повної важливого й можливо тільки їй важливого бажання зустріти мене, незалежно чи приніс я чогось поживного в дім чи ні. Так сьогодні я приніс. Зараз ми пообідаємо. Вона гляділа на мене повзаючи по столу на якому було розкидано цукор та слухняно збирала крихти, кидаючи їх у мою торбу. З торби я виклав на стіл куплене і ми разом я та й муха стали обідати. Вона знівечилася й трохи перепоївши полетіла та сіла на наклейку, що майоріла на холодильнику, де було написано “Сервелат”. Ця наклейка на холодильнику залишилася ще з тих часів. Дивлячись на наклейку я подумав чому люди не літають як мухи? Їм не звично. Людей можуть обмежити в свободі і назвати це обставинами, і вони призвичаяться. Можливо прийде час і людей змусять обставини літати як мухи та я цього часу скоріш не дочекаюсь, не дочекаюсь. Визирнувши у вікно я провадив поглядом доброго двірника, який так тішився своєю новою мітлою. Жителі нашого міста кожен біг у своєму напрямку. Закінчувався ще один робочий день, а на моєму годиннику вже третій місяць стояв Полудень. Я вже звик. Коли б не глянув на годиннику Полудень. За вікном день змінюється ніччю, а в моїй оселі завжди Полудень. Та я все одно чую як ходить годинник. Я чую як б’ється секундна стрілка, як минають хвилини. Хвилиною навколо все замовкає – мить і знову стрімголов несеться вперед наше дивне життя такого малого та великого міста.
Завтра я її обов’язково вдягну, адже вона зовсім… Вечір… вже час. Я тихо зачинив двері до кухні і залишив світло ввімкненим.
Коли цей ліфт зроблять, клоуни? Рівно дев’ять. Грає море зелене… Рівно дев’ять нуль п’ять – тролейбус. Добрий вечір, добрий вечір…
- Слава Україні!
- В тролейбусі не можеш щоб спокійно! Слава, слава… Ось і моя зупинка. Дев’ять тринадцять. Так, машина на місці. Ключі – третє дерево зліва в дуплі. Ще раз про червону шапочку… Дев’ять дев’ятнадцять. Поїхали – дев’ять двадцять. Є. Підступний світлофор. А як же ж без патрульних… Добре що п’ють на роботі як і пили. А ця чортова баба куди пре? Такі ноги треба пропускати. Вона що думає і далі тут стояти і п’ялитися? О, не забаривсь і тіло її хранитель. Ну, забирай, забирай її і більше в неї не лий, чорте, бо нічого не вдасться. Ти поглянь дев’ять тридцять я виїхав з міста. Є. І нехай Бог благословить цей богонатхненний мій мирний промисел. Можна скинути газ трішки. Пиріжки! Не сьогодні хлопці. Так, одяг на місці і тут я зупинюсь. Десять рівно. Ти дивись штанці по останній моді… Я навіть боюсь дивитися на лейбу. В штанцях навіть гроші є! Телефон. Портрет коханої? Алла. Кепка USA, а як же ж! 10:10. Їдем далі. От все життя мріяв виїхати на шосе без включених поворотів. Спокійно. Промисел продовжується. А ти чій? Нещасний песик. Пропустимо. Грає море зелене… 10:22. А от і мій рейсовий автобус. Тепло сьогодні. Прошу квиток. – Проходьте. – 10:25. Рушили. Моє місце. Теж тепле. Поки пасажири дивляться кіно я посплю, пізно. – Зупинка 10 хвилин. – Це зупинка моя. До вокзалу будь-ласка!
- Двісті!
- Згода.
- Вокзал.
- Двісті. Стало ще тепліше. Каси. Автоматичні камери схову направо. Портрет коханої. А на звороті номер та код комірки де ймовірно адреса Алли та ключі від її оселі. Та мені перепрошую вліво. Зала відпочинку – це те що потрібно для моїх зтрудженних ніг. О, дощ почався. Оплески Гідрометцентру! Портрет коханої фотографуємо. Заповітне слово. Браузер. На… на…на… песик крапка com. Антропологічна класифікація. Була Алла, а стала просто Шева. Шева, шева тобі це потрібно було, хлопче? Спокійно, Шева. Промисел продовжується. Допустимий антропологічний код ДНК. Ловимо супутничок. Вибачте, шановні пасажири, маленьке опромінювання. Контакт. Пошук відповідного ДНК в радіусі 3 км 5 секунд 4, 3, 2, 1. Кінець. Відповідна вібрація на Богдана Хмельницького 10 кв. 2. А ось і довгоочікувана злива і Шева якийсь знервований. А для чого перука? Дзвониш? Мабуть, мене вишукуєш на вокзалі…? А ти знаєш, Шева, що в грозу не можна розмовляти по телефону? Enter. Ліквідовано. Час 03:34 рівно. Мир вам, Шева, вибач та секс з чоловіками мене не задовольняє. А ось і мій потяг.
Тихо відчинивши двері до кухні я зустрів свою радісну муху, що кружляла навколо включеної електролампи. Слухняно вимкнувши світло та сівши на табурета я вдивлявся в грацію з якою вона зустрічала мене. Мені здалося вона призвичаїлася в моїй квартирі. Сягаючи до немитого посуду ніби натякала на те щоб я його помив. А бо ж линула до кухонного столу де самотньо чекали на прибирання крихти давно забутого цукру. Хіба ж це не граціозно? За вікном вибігли граючись діти. І нехай їхні ігри не такі як були наші, але то їхні ігри, ті що запам’ятаються ними на все їхнє довге та дивне життя, де вони обов’язково, обов’язково знайдуть себе в нашому малому та великому місті.
Ще мить і я стрімко вийшов з під’їзду, але мене одразу перестріла я би сказав похилого віку сусідка, та вона дуже ображається коли їй несправедливо, як на її думку натякають на її вік, тому з поваги до неї я проігнорував ту миттєву її цікавість до мого особистого життя і вона зазирнувши глибоко мені в очі пошепки проциділа: ви подивіться на це сміття… Я сховав очі долу, розуміючи що вона звертається тільки до мене. Тиша затягнулася й мені довелось сконцентруватися поглядом на баках для сміття. Його нема! – продовжувала вона завзято. І дійсно сміття там не було. Приходьте вивчати з нами Біблію – вибухнула вона всією своєю планидою і зникла у невідомому напрямку. Біблія – звичайно це хороша штука та є в світі набагато цікавіші заняття подумав я – та це на потім.
Я поздоровкався із ще з одним своїм сусідом. Цікавий дядько, він на мою думку справжній носій капіталістичного світу. Та його завзяття торгувати фруктами та овочами зі своєї ниви біля нашого дому заслуговує тільки поваги. Йду огірочків купити – кажу я йому – на салат, а він вдивляється і тільки сміється. Я зазирнув до крамниці однієї другої третьої і все там блищить, і все в них є – щасливі люди. І я напевно почував себе дуже приємно щасливим. Але саме сьогодні дайте мені будь-ласка он те вечірнє плаття. Чи важливий мені розмір сукні? Я, його розмір той, панянко, на дотик визначаю. Упакуйте, будь-ласка, акуратно. Що? А, дев’ятнадцять тисяч гривень? Прошу. Так і пакетик теж давати.
Повернувшись додому я витер скло у ванній кімнаті і відкрив гарячу воду для того щоб прийняти ванну, а на крані усміхаючись сиділа вона моя рідна прекрасно зелена муха, якій сьогодні між іншим було непереливки, адже мене не було вдома майже цілий день. Та мух, мабуть, вчать не плакати на очах у інших, навіть якщо дуже, дуже хочеться. Тому вона сьогодні прожила день мужньо та вистояла, хоч і титанічно стомилася та головне щоб вдома та без притворства. Я занурився в ванну, а вона все ще дивилася своїми оченятами на мене. На те вона і муха щоб дивитися на всіх, різнобарвністю своїх очей і все бачити чи не так? Вийшовши з ванної кімнати ми прийнялися за салат. Залишився ще шматочок вчорашньої краківської і я подумав – вечеря вдасться. Адже цієї ночі у нас за планом віщий сон. Та його властивості не далеке майбутнє, а таке близьке та прощене минуле. Скоріш прощальне. Прощальне не тому що прийшов час прощатися з минулим, а тому що майбутнього нема. Я його не знаю і не вмію вгадувати, скоріш не хочу. Я не хочу вгадувати хто стане слідуючим президентом, а чи переможе демократія в світі. Мені не потрібно здогадуватися про кінець світу. Я не вірю в які би то не були суди господні. Я не знаю коли наступить царство істини нового світу і хто з нас таких близьких та рідних одне одному людей його збирається очолити. Все одно я не вгадаю. Та в цю прощальну ніч я скажу до побачення сонцю, що дотепер зігріває нас своєю батьківською ласкою, не зважаючи ні на що. Воно усміхається і милує нас кожним днем прожитим у його теплих променях в нашому малому та великому місті.
Адже завтра я мушу встати дуже рано і встигнути на пошту відіслати невеличку бандероль в своє вільне та прощене минуле.
Ранок. 09:00 час. Грає море зелене… Що з цим ліфтом я не можу зрозуміти? Добрий день, добрий день ви вже торгуєте, вельмишановний сусіде? А я так зібрався на дачу огірочки полити. Краще ввечері? Та вже сьогодні буде так, а завтра… Так завтра! 09:07 – п’ять хвилин. 09:12 – тролейбус. Проїзний! Моя зупинка 09:30 Пів години прогулянка визначними пам’ятками нашого міста. Все тихо. 10:00 шоу починається, пані та панове! Телефон автомат. Номер 104 – Алло, мені здається витік газу на Кохановського 2 кв. 1 будьте люб’язні, чекаю. Ратуша 10:02 сесія міської ради. Заповітне слово. Браузер. На… на…на… песик крапка com. Ловимо супутничок. 10:03 Контакт. Охоронна система міської ради. Вибачте, паразитик. 10:05 Повтор кадру. Спокійно. Натуральний час. Поблукаємо трішки кабінетами. О, гарна секретарка, вибачте помилився. 10:07, а у вас хлопці 10:06 нічого це тимчасово ми ж не будемо звіряти годинники. 10:10 прийшло фото найкращих друзів марно що не з дитинства. База даних. О, голова житлово-комунального господарства. Так ось чому ліфт не працює! І кабінетик під номером на…на…на…на…на. 10:15 кабінетик вимкнений. А як же ж… Хвилинку. Ось я і вдома. Так, це Блютуз, друзі, сто люксовий, є! Так, 10:17 а хто тут? А тут… 10:20; 10:21; 10:22; 10:23 Бінго! 10:23 двері відчиняються та зачиняються. Найліпший побратим директор торговельного центру на…на…на…на…на з найкращими побажаннями і звичайно ж з подарунком для жінки голови житлово-комунального господарства. Передача. Притихли. Уважно, підпис документу. Зйомка. Знову притихли. 10:35 от біс, жінка телефонує – проблеми з газовою службою? Може бути. Правильно, друже, іди і надери їм зад! Ах так, подарунок для жінки – неодмінно, бо жінка надере тобі зад. Грає море зелене… 10:39 – швидко з роботи втік – хлоп ще наш… Супутничок. Відпливаємо… 10:39 точний час хлопці як і обіцяв. Грає море зелене… НАБУ. Прошу Кохановського 2 кв. 1. ПІП. Посада, вибачте, факт про… на…на…на…на…на. Фото додається на все про все 15 хв. козаки! Прийнято сигнал? 10:43 сигнал прийнято. Спокійно ненажери. Міняємо супутничок. Заповітне слово. Браузер. На… на…на… песик крапка com. Вихід 5 секунд 4, 3, 2, 1 легке опромінювання. Кінець. Час 10:45 рівно. Аплодисменти. А ось і поштове відділення.
Доброго дня, а можна надіслати цю бандероль за цією адресою? Можна? Дякую.
Така приємна жінка… А тепер на дачу поливати огірки і бігом поки спеки нема та грім не грянув!
Пенсійне!
Спека нестерпна, але казали що буде дощ. Так, дощу треба. Так, так а яблука які дорогі! Та біда що дорогі та кислі як чорт. Ні, я компот по іншому роблю. Та салату з тих огірків зробив вчора не можеш укусити. Що гірке, а беруть як за горіхи у сезон! Скоро горішки підуть, скоро. Дівчата, моя зупинка. … і у вас щоб горішки в оселі водилися, але тверді так і з добрим начинням усередині!
Дача, дача… А ось і мої огірочки… А таки спека нестерпна. Ну що, діти мої, ростете, так? А ти зовсім жовтий пора тебе забрать додому. Будеш дома ґаздувати. А ти ще виростай будеш великим і будуть люди на тебе дивитися. А це дівчинка с хвостиком, але миленька. Ходімо діти додому йдемо там на нас чекають.
- Чи полили огірочки?
- Полив, а як торгівля, вельмишановний сусіде?
- Слабо.
- Так таки і так…? До побачення. Я вірю в ваш успіх!
Невже я знову вдома. Привіт, золото, ти зустрічаєш мене? А я сьогодні зробив дуже важливу справу правда, правда. Ти запитаєш що такого важливого я міг учинити? Або хіба я можу зробити щось важливе? Та спитаю я тебе невже важливого неможливо вже здійснити принаймні мені? Мовчиш? А я тобі скажу – мовчи. Коли ти мовчиш я краще бачу твої повіки, як вони опускаються та підіймають твій незрівнянний ні з ким погляд. Коли ти мовчиш я можу торкнутися твого найкращого волосся. Коли ти мовчиш я знаю що в тебе є крила. І я можу відпустити тебе, але тоді коли ти мовчиш.
Слава і хвала всім тим хто мовчать!
Проїзний!
- Ну шо поробиш… Того нема як ти хочеш, синку! Та живий здоровий дякуй Богу і за те. А то не завши так буває. То треба прийняти так як воно є бо будеш бідувати, синку. Ти молодий твоя доля нікуди не дінеться від тебе. От побачиш. Я на добро кажу. А заре їдь д’хаті лягай та й спочинь трохи. Нє, утішси тим шо є. Утішси, синку, благаю. Бо то й я за тобоу плачу.
Ніч мене застала у напівзремонтованому тролейбусі, який зупинявся після кожної зупинки і прямував в депо. Я хвилювався встигнути до крамниці купити чогось поживного додому, адже вдома мене очікувала моя дорога дівчинка і сумувала за мною. А тролейбус все зупинявся та зупинявся незважаючи зовсім на графік. Мене багато що обурювало тієї ночі і єдине полегшення своєї душі я знаходив в ній у моїй милій мусі. Вона неймовірна красива та дружня. В неї мабуть є своя сім’я – подумав я. А якщо я прийду і її не буде? Якщо вона полетить від мене через те що в неї є крила, а в мене їх нема? Ні, ми не пара оскільки в тебе є крила, а в мене їх ніколи не було. Я прийду і конче що зроблю так це подарую їй свободу. Нехай летить! Нехай відліта! Нехай перегоряє любов’ю до мене і падає, бо я людина без крил, а вона та хто має крила. Смійтеся люди бо я людина котру не навчили батьки літати! А її навчили? Мої батьки відлетіли, а мене залишили тут щоб сам вчився злету. І коли настане час, коли я навчуся літати як мухи я полечу, я полечу отримавши відпущення та свободу. Я неминуче отримаю свободу! Ви чуєте я буду вільною людиною про яку скажуть – це той хто злетів як муха і ми його вже не наздоженемо ніколи! Ви чуєте, вони мене не наздоженуть ніколи! Ловіть, ловіть його! Дивіться – це той хто летить як муха! Фотографуйте скоріш та смійтеся, смійтеся люди бо його вже нема!
Я відкрив двері своєї одинокої квартири і в ній не було нікого: ні краківської, ні молока, ні мухи. Мою темну квартиру нічого не наповнювало і тільки поодинока наклейка що майоріла на холодильнику з написом «Сервелат» нагадувала про радісне колись благополуччя минулого нашого батьківського гнізда. А де ж муха? А де моя дівчинка? Її нема. Треба було закрити вікно! Чому я не зачинив вікна? Авва, Отче… чому? На дворі ніч. Можливо вона приникла та спить? Ні, її нема. Вона була горда як і я. Їй не треба давати свободу вона вільна від народження. А я…, а я лягатиму. Так, треба трішки перепочити, сьогодні добре погуляли та завтра буде день. І завтра знову бути нам. Та це на потім.
Hello! How are you? Гроші на місці? І скільки? Я буду збиратися. Чекай на мене. Я буду не сам. Не лізь в мою роботу! Це моя робота, будь-ласка. Нас буде двоє. Я не вмію весело заробляти, вибач. Я такий як є. Пильнуй вікна – Польща, Германія. І прошу просто мовчи. Дякую. Good-bye, Frank!
А яка година? А, Полудень. Де мої валізи…? Цей піджак мені пошила найліпший кравець нашого міста з однієї примірки. Я в нього вже не влізу потрібен кравець. Але де я його вже знайду? До вечірньої сукні справжній джентльмен мусить бути одягнений відповідно. Краще чорний колір чи не так? Скажіть, а який зараз найкращий чоловічий костюм? На мій смак? А якщо в мене немає смаку що тоді? От припустимо що в мене є гроші, так до прикладу, в мене гроші є, а смаку нема. Що ж тоді я куплю, коли не знаю в якому одязі відвідати оперу чи ділову зустріч або просто піти на побачення? Адже я не простий споживач чи нецивілізований громадянин – я особистість, що мусить притримуватися свого стилю, який не шокуватиме оточуючих нерівністю крою та безтактністю кольору чи не так? Але в мене є тільки гроші. Сказати що Бог не дав смаку дуже просто. Бог не дав смаку. Бог не дав талану. Бог не дав зовнішності, голосу, вмінню розмовляти, тримати манеру, розуміти написане в книжках, відчувати побачене на полотні художника… Бог не дав нічого. То якщо він такий поганий отой Бог, то чого ти взагалі цим світом носишся? Що ти хочеш від цього світу отримати, коли ти взагалі не маєш чим заплатити йому за все що в ньому є окрім грошей? Людина, вибачте, – це не громадський транспорт із потрібною зупинкою біля кафе. Людина – це не шампанське вино та гарячий шоколад з банановою начинкою. Людина – це не видурена здача у продуктовому магазині. І коли очей нема щоб це розгледіти їх не купиш у жодній крамниці, не вкрадеш будучи навіть першокласним злодієм, не попросиш, вдягнувшись у багату архієрейську рясу, не знайдеш. Бачити людину потрібно вміти.
Карнавал закінчується Марсельєзою, пані та панове! Але для фіналу прибережіть сили – звучатиме Реквієм. Бо був вечір, і був ранок, і ніч була завзята, і скоро день, і карнавал як і досі триває!!!
А в мене Полудень та не митий посуд і зовсім нічого взяти в дорогу. Мабуть не нажив, а може так і треба? Та це на потім.
00:00 час. Портрет коханої. Ірина Олександрівна Вернидуб 78 року народження. Має дитину – дівчинку з такими ж очима як у матері. Чоловік – місцевий наркобарон. Розведена. Виховує доньку одна. Тримає клініку педіатричної хірургії через яку й відмиває гроші. Веде наркобізнес з такими країнами як Італія, Іспанія та Португалія. Гроші осідають в офшорних зонах Кіпру та Анталії. Перевізники Григорій Іванович Вознюк та Кирило Степанович Гойда 1974 та 1970 рр. н. Веде більш ніж непримітний спосіб життя. Захоплення: роман Маріо П’юзо “Хрещений батько” та вино “Медвежа кров”. Супутні інтереси – благодійність та сприяння загальнодержавному руху по забороні абортів в Україні. Цій діяльності присвячує весь свій вільний час та 75% від загального прибутку. Партійна приналежність – безпартійна. Раніше не притягувалася до кримінальної чи до адміністративної відповідальності. Громадянка України.
Заповітне слово. Браузер. На… на…на… песик крапка com. Ловимо супутничок. Пауза. Google. На…на…на… песик крапка com. Новий лист. Файл docx. Зберегти. Германія. Контактне лице: Frank Sigal. Berlin, Blumenschtrasse 4. Громадянин Сполучених Штатів Америки. Текст: Довірся, сонце. Отримувач: vernidub.cv песик gmail крапка com. Надіслати. Enter. Надіслано. Час 00:45 рівно. А ось і мій нічний тролейбус.
- Добрий вечір!
- Добрий вечір!
- Ти як?
- Слабо. Краківської?
- Ні, я з молоком не змішую. А я теж вірю в твій успіх. Грає море зелене…?
- Тихий день догора…
“Присягаю на вірність Україні!
Зобов’язуюсь виконувати всі накази!
Присягаю на вірність головнокомандуючому!”
Зеленого чаю дуже хочеться. Тут у мене є фіто-добавочка це так щоб скинути лишню вагу, а ви не дивіться що вона на полиці з хрестом, то червоний то можна. Он ця скляночка у закуточку. Он в мене ще й чай залишився, біда що холодний та ніколи чаювати завтра треба огірочки полити, але дощ. О, добрий чай до дна - ні, так до дна і тихо. Я краще ляжу та спочину трохи адже я вже… я вже вдома. На годиннику Південь і я чую як б’ється секундна стрілка. Тихо б’ється та я чую. Боже, в цих нових телефонах зовсім немає секундної стрілки. Їх взагалі не чути як вони грають! В мене колись була Nokia… О, муха! Здрастуй, золото, ти повернулася? О, тут таке було, таке було розказати – не повіриш. А чого ти мовчиш? Я забороняю тобі мовчати, ти чуєш я забороняю! Не мовчи, говори ти чуєш говори, кажи хоч щось, агов, мухо – мухо, агов! Мухо…

ЗТМ

Завіса

Кінець.

2020 р.
Переглядів (2333) / Коментарі (0)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...