ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Любові Бойчук

викладач математики Чернівецького педагогічного коледжу
13-02-2020 21:06

Роздуми

Після довгої малосніжної зими настала нарешті весна. Дуже гарний, зелений,  ясний травень вдався цього року. Не було дощів. Синє небо, маленькі зелені листочки на деревах, співучі пташки, квіти, люди – всі раділи весні. А Анна прохворіла всю цю весну. Почалось це все ще перед Новим роком, у кінці навчального семестру, коли в повітрі відчувався вже запах зимових канікул. А потім приїжджали діти-студенти. Різдвяні клопоти заполонили всіх, ніби святкові коні проскакали у снігах. А ось зійшли сніги (та які ж тепер зими - і снігу, і морозу зовсім мало) ледь-ледь зазеленіла трава і вона, вчителька, мама двох студентів, дружина, сестра і подруга відчула себе вкрай втомленою. Усе було тяжко. Усе. Готуватись до уроків, перевіряти контрольні роботи, займатись домашнім господарством, спілкуватись з рідними дітьми, що вирвались з домашнього гнізда, розмовляти з чоловіком, розуміти вчинки своєї невгамовної молодшої сестри, вислуховувати політичні сентенції своїх близьких і неблизьких товаришок. Тяжко було доводити розпочату справу до кінця. А тим часом на деревах розпускались листочки і пташки веселились, порхаючи з гілки на гілку. Та Анна боролась зі своєю втомою. Виглядати треба пристойно і справлятись з усіма своїми обов’язками треба вміло. Та  щось не вдавалося.Знову повинні приїхати діти - студенти, вирвались на три дні додому І завертілись знову вони з чоловіком як дві білки у колесі. Ремонтували поламане, докупляли потрібне, прибирали, чистили, прикрашали своє помешкання, а потім у кухні на плиті і в духовці булькало, шкварчало, пеклось і смажилось. Нарешті три дні свят. Розмови, жарти, мрії про майбутнє. І знов ніби вихор по хаті пронісся. І знов вони поїхали і розлука знову болюча, бо хочеться чути їхні голоси і бачити їхні лиця, хочеться бути присутніми у їхньому житті і бути з ними разом. Та молодих кличуть нові незвідані дороги. Діти, уже й не діти маленькі, а студенти, поїхали. І ось тоді вона, Анна, звалилась з ніг. Злягла. Це вже не жарти. У такому стані на роботу не вийдеш. Можна, ідучи по дорозі, ще й упасти. Вчора на уроці було таке: крутилась голова, по тілу пробігали льодяні мурашки, така вона була уся тиха, боялась сколихнути щось у собі і 7-В це зразу відчув. Архарівці, як називає своїх вихованців їх класний керівник, пішли у наступ. А за вікном на синьо-синьому небі сліпили очі рожево-фіолетові хмари. Вони міняли барви, то на синю, то на сіру, то знов на рожеву. А тим часом семикласники розбуянились. Гул у класі. Пишуть самостійну.  Заспокоювати нема сил. А, хай буде робочий шумок. Але одна репліка, друга - непорядок. І вчителька тихим і ніжним голосом сказала: “ Діти! Учні! Ви схвильовані. Тому що не готові як слід до самостійної. А треба було більше працювати вдома, уважніше слухати на уроках. Ви себе обділяєте. Ви стріляєте у своє майбутнє. Ви раните своє майбутнє. Ви можете смертельно поранити своє майбутнє. А деякі рани невиліковні.” Тоді Демчук з місця: ” Ви поетеса, Анно Іванівно! Я б так не сказав. ”. Учні затихли. Вона уже була хвора, і тому так лагідно і тихо робила зауваження, а воно виявилось дієвим. А не завжди так буває. Часом все як горохом об стіну. Задумала ще після уроків перевірити самостійну, Але куди там. Хотілось лягти головою на стіл, на усі ті зошити, заснути і щоб ніхто не будив. Ледве допленталась додому. Все. Температура. Грип. І якийсь дуже паскудний і підступний. Законне право лежати, не йти на роботу, думати про своє, згадувати, мріяти. Найбільше невідступних думок про дітей. Чому її діти так далеко? Чому? Хіба не можна було б вчитись тут, адже живемо в університетському місті. Можна було б. Але Анна давно вирішила, що не буде убивати їхні мрії в зародку. Хай прагнуть, хай пробують, щоб потім не нарікали, що їм і шансу не дали, щоб себе реалізувати. Скільки уже тих історій, коли батьки за дітей все вирішували, старались як краще, а виявилось, що дітям потрібно зовсім інше. А сестра?  На 15 років молодша. Вона стала якимсь чудом у їхній сім’ї. До неї усі завжди були лагідні. Їй ніхто і слова непривітного не сказав. Усі старші, а вона — мала, менша, спочатку мацьопця, потім молодша і завжди для усіх радість і потіха. Аня ніколи і не ображалась на  таку розстановку ролей. Так, вона старша, а Леська — молодша. Її треба опікати, обороняти, захищати. Їй було приємно, коли дивлячись на них, перехожі дивувались “ Яка молода мама!”. А потім Леся виросла і уже була молодшою сестрою. А яка невгамовна вдалась дівчинка!Непосидюща, нестримна, вулкан. Після 9-го класу захотіла поступати в музичне училище, тепер уже коледжем величається. Так їй щось різке сказав екзаменатор і вона на наступний екзамен не пішла. Батьки собі місця не знаходили. Скільки зусиль доклали, і сама ж виявила бажання, і ніхто ж її не примушував, а ось тепер уперлася - не піду і не пішла на наступний екзамен. Повернулась в школу. Тільки тоді, коли Аня дорікнула їй про непослідовність вчинків і болючі переживання батьків, вона, Леська, розплакалась і крізь сльози, сказала: “ Ти б чула як вона грала! Віртуоз! Інструмент ридав, сміявся, шепотів. Я ніколи так не заграю. Мені не дано. Навіщо тоді мучити себе і людей”. Виявляється, що після цього лише викладач сказав їй: “Ти неуважна”. А буде ж тут уважною, коли перед нею перевернувся світ. Її ровесниця-абітурієнтка, така ж як вона - музикант, а вона Леся - блідий виконавець. Аня слухала це все, але сестру не підтримувала. “ Не всім же Моцартами бути. А батьки страждають. А крім того і ти Лесю маєш здібності ”. Та для меншої сестри її слова не мали ніякого значення. Вона свій вибір зробила. Зробила і все. А те, що в домі спокою немає, її не обходить. Аня в душі осуджувала сестру. Що за неврівноваженість така? Так, осуджувала, але і дивувалась нею. Адже  вона осмілилась поступити по-своєму. А батьки не зуміли її зрозуміти, вони бачили її майбутнє по-своєму, а пошуки юної людини не сприймали. Тому до своїх дітей Анна ставилась дуже строго, але старалась зрозуміти їхні прагнення і бути готовою прийняти їхні рішення. А думки пливуть далі. Он  сусідського хлопчика батьки влаштували в медичний коледж, а він крові боїться, панкратіоном захоплюється, заняття пропускає, фельдшером бути не хоче. Якщо він якось закінчить цей навчальний заклад, яким він медиком буде, як хворому допоможе, як клятву Гіппократа виконає?  Чого ж цей хлопчина не наполіг на своєму - не піду і все. Робіть, що хочете. І хіба ж тим батькам добре? Тому Анна придивлялась до свої дітей - що їм подобається, до чого мають нахил. Та й учням своїм радила шукати своє покликання. Правда, є люди, що знайти себе не можуть все життя. От того їхні діти — не тут коло маминої спідниці і під батьківським дахом, а у світах - шукають своєї дороги. Але її материнське серце щемить, по ночах не спиться і світ навколо неї немов би опустів. Та вже коли приїжджають діти, то вони з чоловіком стараються як можуть, щоб у батьківській хаті було юним цікаво. А не все, до-речі, виходить. А ти дожени у полі вітер, або затримай морські хвилі. У них свій політ. Ось того вона розхворілась і не помічає як позацвітали сади, як біло-пінний і духмяний оркестр грає свою могутню симфонію. Спочатку не звертала увагу - простуда за простудою, ніби і нічого серйозного, але ослабленість, гойдає, а часом і морозить. Лише коли зайшла знайома до чоловіка за консультацією по співпраці з державними органами і, мимохіть, зауважила: ” У вас температура. ” почалось: поліклініка, отоларинголог, серйозний діагноз, складне лікування. При цьому у школі екзамени і, звичайно, лікарняний вона не взяла. З квітами після іспитів до лікаря (добре, що поліклініка поряд), процедури – ух!, додому - відлежатись і далі до праці. І домашньої, і державної. А на дворі — літо. Літо! Пахнуть липи. “ Духмяно – духмяно ”. І десь на світі є море, сонце, хвилі, пляж. “ Підстав обличчя сонцю і так сиди ” - це вже нові поради, тепер від рідних. Все, досить лікуватись, ходити до поліклініки як до школи, треба оздоровлювати організм. Не гнатись за молодими, не побиватись за тим, що, подорослівши, діти живуть своїм життям, зосередитись на собі, новими очима глянути на чоловіка. Мужчина ж поряд — шукати не треба. А у нього ж теж проблеми. І ось цікаво які. Балотувався до місцевих рад від національно - демократичних сил. Його родичі, новітні бізнесмени, самі запропонували йому підтримку, самі запрошували до себе в гості для обговорення передвиборчої кампанії. Було це торік у різдвяну пору. Новорічні вогники, білосніжна, з вибитими на ній квітами, скатертина, святкові страви. Затишок і тепло у новозбудованій хаті, рипучі сніги за порогом. Ще й сусідські діти надійшли колядувати за давнім звичаєм. І у вечірній тиші дзвінко лунали юні голоси і славили Господа Бога. Час чистих помислів і оновлення душі. Патріотичні розмови за столом. “ Твоя чесна життєва позиція... Твої знання і досвід... Прозорість і відкритість рішень... Сучасний рівень вирішення питань...”. І ділова розмова про співпрацю у майбутньому. А потім ці ж люди, ці близькі родичі агітували, допомагали іншому кандидатові у цій же передвиборчій компанії, навіть, не поговоривши з чоловіком, не попередивши про зміну своїх планів, про нове рішення. Чоловік продовжував передвиборчу компанію зі своєю новою командою, не зійшов з дистанції. Звичайно, програв. Виснажився, пізнав нове чергове розчарування, озлобився, втратив родинні зв’язки, якими дорожив і здобув нових друзів, новий досвід і розуміння того, що поняття честі для деяких людей не існує. Та найболючішою була руйнація давніх зв’язків, що тягнулись ще від тітки Рахілі, яка особливо прихильна була до її чоловіка у дитинстві і юності і так було завжди до її останніх днів. А ось тепер нащадки улюбленої тітки зруйнували цей чистий світродинних зв’язків. Це була огидна і низька зрада. І це було головним — не програш на виборах, не марно затрачені зусилля, час і, знаєте, гроші, а розрив з ріднею. Отже, йому нелегко. Треба собі і йому нагадати, що вони не тільки працівники освіти, батьки двох студентів, чиїсь друзі та рідні, що вони не тільки разом ведуть спільне господарство, а що вони - мужчина і жінка і у них є свій світ особливих стосунків, до якого усьому світові - зась! Так! Оздоровлюйся і готуй гарні страви, гарно уберися, гарно говори, навіть, зіграй задоволення життям і буде, якщо не добре, то краще. Був такий фільм “ Закохатись у свого мужа ”. Ану згадуй, згадуй інструкції до дій. Але спочатку треба вичухатись із усіх цих хвороб. Режим харчування, повноцінний сон. А то до глибокої ночі займатись то сим, то тим, потім рано встати зошити перевіряти, сніданок на скору руку, а поїхати у село і, стараючись усе встигнути, ганяти собою і по подвір’ю і у хаті, а дні весною хоч сонячні, але вітряні, ось і охляла, що для всіх, якщо ще не обуза, то не велика радість. Мусиш скривати свої немощі. А до неї ще й депресія приєднується. Батько дзвонить:” Коли приїдеш?” Вона, донька відповідає: «Дуже завантажена». А сама хвора. Мати допитується: ”Ти нездорова?” Материнське серце відчуває. Донька відказує: “Ні, ні. Зайнята. Кінець року. Кінець навчального року. Екзамени, звіти, ремонт кабінету. ”Сестра, а вона вже виросла і крутить світом як циган сонцем: ”Ти будеш лікуватися? Будеш? Або до лікаря, або на море. Вигрівайся!” І це все таким безапеляційним тоном, ніби командує парадом вона. Чоловік зайнятий, невдоволений, забіганий, ще вражений тим, що його рідні зробили такий крутий поворот на 180 градусів. Е, треба розгрібати ці завали. А як згадати останню розмову в учительській із завучем школи, то, взагалі, треба зайнятись своїм життям серйозно. І розмова відбувалась при молодих людях, при молодих модних дівчатах, сучасних і розвинутих.  Встидно згадувати. Завуч :  ”Я бачила вашого мужа по телевізору. Представницький мужчина. А ви якась хатня робітниця. Погано виглядаєте ”. Анна: “ Та я така втомлена. Я хворію.  Я не думаю зараз як я виглядаю, не думаю про себе. ” Потім вона ще щось говорила і її неуважно слухали. На сам кінець завучка каже: “ Він у вас гуляє». Анна тихо спромоглась на відповідь: “ Це не так ”. Була, як то кажуть, заскочена. І з відчуттям сорому перед молодими жінками-дівчатами за цей діалог вийшла. Хіба ти розкажеш людям, що чоловік має проблеми на роботі, бо критикує владу, бо підтримує протестні рухи, що вступається за правду, і з одного боку на це ніхто не зважає, а з другого - йому створюють дискомфортні умови. І треба зуміти його підтримати. Бо він чесний чоловік. Не продавався. А вдома Анна з сумом і, навіть, з тривогою дивилась на себе у дзеркало. Але хіба люстерко все скаже? А хода, а реакція на різні події, а зміна гардеробу і бажання покрасуватись у чомусь новому, а усмішка? Хіба все побачиш? Ще згадалось, що у багатьох європейських країнах жінки одягаються дуже просто, люблять спортивний одяг, такої уваги до своєї зовнішності там немає, але рівень життя там вищий і усі у той бік голови повертають. Краще би про свій край думали. Жили би скромніше та веселіше.
         Не так було образливо слухати про себе неприємні слова, як принизливо, зачепило за живе. Це пригнічувало.
Де та чистая вода, щоб напитись?
Де та ніжная душа, щоб притулитись?
Де ті мудрії слова, щоб навчитись?
         Для життя потрібні сили. І ось вирішено було поїхати влітку у Хорватію удвох. Усі документи, довідки, візи, гроші оформляв і діставав чоловік. Його діяльна і практична натура повністю поринула у нову діяльність. Плани на літо та оздоровлення обговорювались спочатку з дітьми. Їм, батькам, ще хотілось відпочивати з сином та дочкою десь біля Одеси у затишному місці, або махнути у Крим (а він тоді ще був наш). І краще від Криму тоді ще Анна нічого не бачила. Та  Крим за горами, задалеко. Але, головне, що у дітей плани мінялись як погода у березні. У них, виявляється — давно був задум - у Штати за програмою Work and Travel. Спочатку щось не складалось. А потім в останній момент прорвались. Студенти оформляли документи, а батьки ж, звичайно. ДОБУВАЛИ ГРОШІ.  Позичали у підприємливих друзів і рідні, що журавля в небі не шукала, а тримала ситу синицю у руках. На базар пішли і стали торгувати. Тепер треба їхати до Києва проводжати дітей у путь-доріженьку. Колись туди за океан, їхали, гнані недолею, воєнними бідами і політичними негараздами, емігранти з України, а тепер молодь хоче побачити світ. А ти сиди тут і переживай. Треба розвіятись. Літо видалось спекотне. Отже, порядок такий - у столицю, провести дітей, а потім через день-два - гайда на Адріатику. У неї було таке відчуття ніби вона собачка Лайка, яку відправляють у космос. Цікаво чи вдасться їй усе це витримати: переїзди, переживання, збори в дорогу і то туди, то сюди. Треба в певному розумінні залягти на дно і не піддаватись емоціям і своїм божевільним думкам про юну паросль, що прагне прорватись у чужий світ і подивитись, а як там живуть люди, не думати про віддаленість від дітей, які є сенсом її життя і здатися на волю Божу.
Прощання відбулось. Стиснула серце у кулак і, навіть, жартувала. А ще ж треба і батькам пояснити чому вони дітей відпускають у далекий світ, чому сина віддали у кельнери, а дочку у готельні покоївки, чому ті внуки не приїдуть допомогти дідусеві і бабусі у домашній роботі на городі, у хаті, у подвір’ї і чому не вернуться на родинне свято в кінці літа додому, чому самі вони зриваються кудись так далеко на відпочинок. Невже немає ближчих місць? А як ти втримаєш тих дітей біля свого фартушка, як їм сняться далекі обрії? Їх манять чужі незвідані береги. І свіжий вітер надуває вітрила їхніх кораблів. Щось треба пояснювати батькам, щось дітям і щось собі. А чоловік тим часом розвинув бурхливу діяльність. І звідки тільки у людини енергія береться?
         Після поїздки у Київ зразу ж на рідні села до батьків. А там ,звичайно, запрягають до роботи. Прибирати під (у нас - під, у чоловікових родичів - стрих, а літературною мовою - горище, у побуті у декого - чердак, тьху!). Отже, прибираємо. Банки-слоїки сортуємо, складаємо, порохи змітаємо. Скільки закруток робилось батьками на зиму - компоти, квашені огірки, помідори, катуста, конфітури і різне інше. Пивниця була переповнена. Тепер об’єми зменшились. Від багато чого діти відмовляються.А багато чого не довезеш далеко.Тай енергія у батьків уже не та, що раніше. Закінчили роботу із банками-склянками, узялись до газет, журналів, зошитів, конспектів. Сортуємо, складаємо, викидаємо. Газети демократичного спрямування в один бік, старі пожовклі газети радянської доби — в інший. За те, що написано в теперішніх газетах колись можна було потрапити до білих ведмедів. Скільки таємниць зникли з людьми, які відійшли. Та інші люди читають інші газети з ідеологічно протилежними думками, або щось таке, що зовсім не лежить тобі до душі. І що ж – всі ці люди ходять одними дорогами, а думки їхні стеляться різними стежками. І як їм разом на світі жити? Ось і починають в часи лихоліття убивати один одного, щоб довести свою правду. Друковане слово породжує думки. Хіба можна цю класифікацію друкованого і рукописного слова провести раз-два, швиденько. Прочитаєш одне - друге, задумаєшся. Зітхнеш і далі до праці. А тепер робочі зошити дітей. Нічого не викидаємо. Зберігаємо, бо кожен щось нагадує дороге і безцінне із ще недавнього минулого. Як вони були малими і горнулись до матері. Вийде Анна з ними кудись. Кожен тебе за руку бере. І тримається міцно. Щаслива мати. А тепер? Де вони? З ким вони? Як вони? Привели у порядок зошити, а тепер візьмемось до старого одягу. Треба щось терміново викидати, палити, а краще роздати тим, хто потребує його. Колись селом їздив чоловік на фірі і міняв це старе дрантя на мило, сірники. А тепер - викидай у смітник. А деяким людям, а тим паче старшим, хто набідувався на віку, тяжко викидати щось своє. По-перше, може ще згодиться, а по-друге, воно ж промовляє до тебе, із минулого вістку подає. Нагадує то щось приємне, то щось гірке, але незмінно важливе, а часом призабуте. Он куфайка Діда. Він в ній із заслання вернувся. Після війни. А той одяг, що на фронті носив,  видно, забрали, коли “справу” шили. Ось сардак, у якому Дідусь вінчався. Міль поїла. Не вдалось зберегти. Не до того було. А викинути не можна. Святиня. Зітре хтось із домочадців сльозу і знову, загорнувши, у паку складає. У них - пака, у родичів чоловіка - куфер, у когось – скриня - домашня святиня. Порохи повитирали, павутину познімали, замели трохи і ошатніше стало на поді (на горищі) і в душі потепліло. Батьки ніби й подобрішали після того прибирання. Щось викинули, щось переставили, щось поскладали, а головне - разом. І вже вони й не дуже допитувались, чому внуки не допомагають, чому до простої праці не привчаються. Ох, діточки, вони відірвались як листочки від дерева і летять… Прибираємо... А потім пішов дощ. Дощ барабанив по даху. І під цей шум дощу, і під цей шелест дощу, і під цей шепіт дощу, коли здавалось, що пальчики дощу дотикаються не тільки до даху, а й до її душі і щось змивають, змивають, змивають і заспокоюють, втихомирюють і в ній самій і під цю монотонність дощу якийсь дивний спокій вливався в душу. І потім вони ще прибирали під шум дощу, думали і згадували під шум дощу, поринали у минуле і зазирали у майбутнє під барабанний бій дощу. Якраз в цей час натрапили на іграшки дітей. Збережені і  скинуті в куток. Ану ж бо розглянемо їх. Викинемо поламані, бо це минуле. А цій ляльці без ноги зробимо операцію. Серед декількох лялькових ніжок знайдемо її власну і припасуємо. Сяко - тако швиденько змайструємо спідничку зі старого Аниного плаття, не дуже обробимо, аби лиш трималося і нічого, виглядає  гарно, посадимо на бабину лавицю, на давній налавник, нехай господарює на поді - лялька її дітей і привітно зустрічає тих, хто підніметься сюди наверх з якоюсь господарською потребою. Принцеса спогадів, хазяйка споминів про дитинство її столичних студентів, красуня рожевих мрій.
Анна спочатку була невдоволена, що її після простудного захворювання запрягли до роботи на горищі порпатись у порохах, але пил минулого виявився таким багатомовним, навіяв стільки думок, викликав стільки розмов про родинне життя, розкрив деякі таємниці, ще й мокрий після дощу листочок погладив її ніжно по щоці, що повертались вони до міста переповнені глибокими почуттями і, їдучи в машині, все згадували, що відбулось останнім часом: і невдалі вибори, і непослідовність і зрадливість родини, і про нові і складні для їхнього розуміння поривання дітей, і про турботи батьків, які міняють їхні плани, і про невгамовну сестру, яка ближча до племінників по віку і захоплюється їхніми планами, і про батьківську хату, що потребує ремонту, і  про альбом зі старими фотографіями, який вони знайшли на горищі. Колись робили ремонти і винесли на під, а потім забули, куди поклали. І ось тепер альбомчик знайшовся. О! Є що згадати. Їхні весільні фотографії. Які ми були гарні і молоді, чи, може, молоді й того гарні. У Ані був вечорок у хаті, вдома. Скромно жили тоді батьки. А Лесі хотіли зробити гарне весілля, врахувати всі традиції, з рушниками, з благословенням, з  калачами, з дужками та дружбами, з вінком на воротах, зі співами та примовляннями, зі сльозами радості, хотілось батькам погоноруватись своєю дочкою-кралею, розумницею, своєю манюнею, що виросла і гарного легеня у хату привела і щоб уся вулиця гуляла цілий тиждень, а потім довго згадували, як усе було. Та де там! У тої Леськи все не так як забажаєш. Золоті верби за нею ростуть. То у неї кохання, то вже минуло. То вона виходить заміж, то все розпалося. То хлопець їй подобається три дні, то - «це не моє». Агій! І був у неї також «міні» - вечорок. У тій же хаті. І гостей було мало. І молоді хотіли як можна швидше утекти від усіх, кудись далеко-далеко, де тільки вони удвох і нікого, нікого, нікого. А фотографії гарні. А спогади різні. Батькам хотілось, щоб їм зіграли той вальс, який належиться родичам, що найменшу дитину віддають заміж чи женять. Правда, на людях тримались, а потім мама про це не раз говорила і плакала, поки батько не гримнув на неї:  «Не було, то й не треба.» Вже це все забулося, а старий альбом нагадав.
А тепер уже вирушаємо за кордон. Своєю машиною. Нарешті виїхали вдосвіта. Рано-раненько. Сонце сходило. Задивишся. ” Край неба палає ”. Після напруженого збирання вона лягла на заднє сидіння, дорожню подушку під голову, скрутилась калачиком - і будь, що буде - в дорогу і солодко без тривог спала довший час. А водій веде машину. Збудилась серед ночі. Дорога чистенька, розмітка рівненька, будинки ошатні, ліхтарі таємничі. Здалось, що зараз із одного такого будиночка вийде чепурна дівчинка Мальвіна і почне повчати невгамовного Буратіно. А кучерявий пудель Артемон декілька разів радісно гавкне, а потім приляже на галявинці біля пахучих квітів. Глянула через вікно машини на той упорядкований світ і знову впала в сон. А зранку - берег моря. Синя-синя-синя вода, аж бірюзова десь далеко біля горизонту, сліпуче-сліпуче сонце. Адріатика. Кажуть, перед цим була тут непогода, туристів мало і вони попали в дуже гарне місце для проживання. Як зайшла Анна у ту елегантну кімнату-студію, з видом на море з балкону. Дороги, що іде внизу і не видно і шуму не чути, а лиш море, море, море і ввечері захід сонця над цим морем. А зранку все блистить, все сяє, сліпить очі. Сонце сходить. Величне світило. І ніяких людей, розмов, розпитувань, ніяких слів. Тиша, море, небо. Чоловік шукав нових знайомств з поляками, німцями, хорватами, що відпочивали поруч. І хоч бракувало слів, знаходилось порозуміння і специфічна спільна мова, а їй не треба було нікого. І вона любувалась морем, стрункими постатями рибалок у вечірніх сутінках при заході сонця і ніяких нових знайомств, розмов, планів, задач, звітів, нічого і нікого. А лиш хвилі. Сонце, камінь і вода, вода, вода, аж до горизонту море, море, море. Так гарно і спокійно. Це синьо-сине видиво - це якась нагорода за все пережите. Людям здається, що для подорожей потрібна торба грошей. А вони вміють скромно, так би мовити, по-студентськи, подорожувати. Їх і об’єднали поїздки - вилазки у Карпати. Це теперішні туристи  потребують - вимагають комфорту, а у роки їхньої молодості – ого-го!- «по цей бік-гора, по той - другая…», вода з гірського потоку, чисте повітря і незвідані дороги. Вони сміялись з маминких синків, які боялись труднощів. Труднощів побутових, труднощів дорожніх, труднощів життєвих. Тоді здавалось, що їм під силу долати неабиякі висоти.
         Заходить сонце над Адріатикою. Човен пливе Чорний силует рибалки вирізблюється на тлі золотого світила. Вечір. Півкруг сонця опускається повільно за горизонт. Далекий острів тьмяніє, темніє,зникає, а зранку він був сліпучо-білим. Хвилі б’ютьсяоб берег, хлюпаються, затихають денні звуки. Наступає ніч. Тихо у світі. Тихо. А  Анна думає про своїх дітей. Де вони, з ким вони, як вони?
Цю ніч і ці роздуми вона згадає через деякий час. Якими лагідними і безхмарними здались їй тривоги в адріатичні ночі. Тепер думки про дітей були грізними. Це був уже 2014 рік. Лютий місяць. Уже пролита кров на Майдані. Уже Україна у вогні. Усе їхнє оточення так чи інакше допомагає Майдану. Чоловік їздив у Київ, повертався, знову поїхав. Все в ній кричить: «Цього не повинно було бути». Якби не дрібненькі і великі зради, а чесна праця - боротьба і справедливість у всьому Майдану би не було. Але ж як там її діти? Сусідка (ви чуєте, сусідка!) побачила їх по телевізору - вони розносили гарячий чай людям, що ночували у палатках. Дзвонить Анна до сина. Третя година ночі. «Де ти?» «На Майдані. Мама! Тут не страшно. Це біля телевізора страшно». Що ти скажеш? Хто материнське серце зрозуміє? І знов хвора. Тепер уже не до моря, не до гір, не до медиків, тепер душа болить за всіх і за все. І на це нема ради. Син і дочка, їхні друзі були волонтерами, бачили ріки крові, допомагали раненим. Ні, ви подумайте, ти старайся, мучся, обмежуй себе у всьому, ти дбай про дітей, про їхнє здоров’я, про їхню освіту, про їхню моральність, а прийде якась нечиста сила і вчинить зло, зруйнує твій світ, твої здобутки.
Коли весною Анна з чоловіком  приїхали у Київ, Хрещатик ще був розбомблений як після війни. Починалось інше життя.
 
Фоторепортаж
Переглядів (169) / Коментарі (0)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...